Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А Хома зайнявся хліборобством: засіяв 50 десятин степу. Хоч і зазнало господарство Проход спустошень, та все ж назвати його бідним наважився б не кожний: мав Хома дволемішний плуг, сіялку, косарки-самоскидки американської фірми «Мак-Кормик», косарку-снопов'язалку. Були в хазяйстві дві пари волів, четверо коней, кілька корів, десяток свиней, більше сотні гусей, дві сотні курей, щось близько 50 індиків, великий город і баштан… Та хвороба вже доїдала колись доброго господаря, а тепер дуже слабкого працівника, який все кашляв і кульгав…
Старший брат Василя Грицько на той час уже одружився. Його Горпина була красивою та свавільною жінкою. А от сестра Пріська засиділась у дівках: хуторяни-городовики переселилися на нові землі, а козаки з хутора Сосицького, як і скрізь, погорджували городовичками, брали шлюб лише з козачками. Та все ж Хома знайшов їй чоловіка у станиці Уманській — літнього парубка Андрія, сина шевця Йосипа Мороза. В Андрія була та сама проблема: козачки Уманської від городовиків тікали, а достойної пари серед свого кола не було. Отож Хома поїхав до Уманської «шити собі чоботи». Зі старим Йосипом швидко домовилися стати сватами… Весілля довго палахкотіло і бризкало на всю околицю…
Оскільки Хома більше хворів, ніж працював, то саме на Мотрі трималося чимале господарство і виховання дітей. Однак першою вчителькою була не мати, а буйна степова природа. Напевно, тому Василько раніше навчився їздити на коні, ніж читати.
Мав хлопець одну особливість, яка дуже бентежила матір: він був лунатиком. Блукав у фантастичному сні в ясні місячні ночі. Мама боялася, що його хтось наврочив. А батько говорив, що все це дурниці…
Лише на дев'ятому році життя старший брат Федір почав учити Василя за церковнослов'янським букварем. Азбуку Василь опанував швидко, та читати навчився лише через рік у школі. До неї він ходив за три версти. Заснували школу 1900 року на хуторі Сосицькому. Називалась вона міністерсько-парафіяльною з трирічним навчанням. З дітей городовиків навчався в ній лише Василь. Усі інші були козачатами. До козацького стану належав і вчитель. Він завжди був одягнутий у бешмет і черкеску, підперезану вузьким паском з кинджалом на ньому. Городовики не мали права одягати бешмет і черкеску, носити кинджал і шаблю — це був привілей козаків. Уже в ті часи між станами була сильна ворожнеча. Коли б Василь погано вчився, козачата відразу б заклювали його. Статус Василя підвищувало знання російської мови. Тримався він самотньо, наперед не вихоплювався та завжди допомагав козачатам у пізнанні наук. Тому його і не чіпали.
Ніколи не бив Василя й батько. Може, тому, що хлопець удався тихим і мрійливим, скромної вдачі. Був слухняний, чесний, добросовісний. Ніколи не коверзував і не плакав. З чужими людьми поводився несміливо. Взагалі діти Хоми та Мотрі знали, що можна, а чого не можна було хотіти, а тому з плачем ніколи нічого не просили. Не плакали вони, напевно, й тому, що на сльози в родині ніколи не звертали уваги.
На початку червня, в неділю, приїхав Хома бричкою з церкви. Зійшовши на землю, покликав Василя. Це було несподіванкою, бо в родині ніжностей не виявляли. Діти ніколи не бігли назустріч батькові, коли той вертався додому.
— Ану, синку, ставай на коліна! Цілуй руку!
Василь послухався.
— Ось передав для тебе твій учитель похвальний лист. — І батько простягнув великий аркуш паперу. — Крім того, учитель сказав, що ти був найкращим учнем у школі. Це для мене найбільша радість, Васильку! Будь і далі таким! Восени знову почнеш ходити до школи. А тепер біжи й покажи цей лист мамі. Хай і вона порадується.
І батько погладив Василька по голові. Це була найбільша ласка…
6 серпня, на Спаса, громада хутора Сосицького відмовила Хомі Проході в оренді землі. До цієї несподіванки спричинилося урядове розпорядження про переселення ще двох десятків козацьких родин зі станиці Полтавської до хутора Сосицького. Та й дехто з місцевих козачат наблизився до 17-літнього віку, а хтось вже й досягнув його. За місцевими звичаями у сімнадцять років козаків наділяли належною ділянкою — в довічне користування. Тому й повинен був Хома Прохода звільняти для них землю. Після трьох десятків років тяжкої праці він мусив ліквідувати своє господарство, зруйнувати гніздо, де виросли діти, і шукати на старості нового притулку.
Так несправедливо було влаштоване життя на Кубанщині: довічне право на володіння землею мали лише козаки. А оскільки до козацького стану вже не приймали, то городовики, переважно такі ж самі українці, ставали паріями.
Отож після обмолоту останнього врожаю поїхав Хома зі своїм старшим сином Грицьком на Терщину роздивитися, де можна було зачепитись… Для нового життя біля станції Солдатської було орендовано півгектара землі в козака Храпова. Повернулися в жовтні. Невдовзі Грицько з Горпиною та братом Федором, взявши дрібний інвентар, двох коней із бричкою та двох корів, від'їхали до станції Солдатської. Вони повинні були облаштуватися, побудувати хату, стайні… Тоді вже мали переїхати і батьки з молодшими дітьми.
Такий фінал тридцятилітнього господарювання остаточно підкосив Хому Проходу: з ліжка він уже не вставав. Всі турботи по ліквідації господарства лягли на плечі його дружини. А тут ще виявилося, що Хома мав борги за сільськогосподарські машини. Словом, після ліквідації господарства фінансових заощаджень не виявилося.
Смерть батька
Хутір біля Сосицького доживав останні дні. Від нього вже віяло пусткою. Тихий сум бродив по садку, й осінь уже не здавалася Василькові такою радісною. Порожню садибу «оживляв» лише кашель батька, життя якого наближалося до останньої межі…
— Стара, — сказав якось Хома до жінки, — принеси і постели на долівці сіна. Наближається моя смерть, буду помирати.
На сіно Мотря поклала
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.