Читати книгу - "Казка про Правду та Кривду, Мирний"

чужу, судить! Будьте ж ви, - каже, - мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє - йдіть на неї й володійте нею. Ти, - каже на першу, котра на неї так нарікала, - за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти, - повернулася до другої, - за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!

І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.

VI

От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.

От раз і каже Правда до Кривди:

- Сестро, - каже, - чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в'язнеш!

А Кривда їй одказує:

- А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?

- Нехай і через мене, - каже Правда, - нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати?

- І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!

Правда тілько важко зітхнула.

- Знаєш що, сестро? - каже далі.

- А що?

- Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.

- Давай! - каже Кривда. - Як же ми будемо ділитись?

- А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.

- Добре! - одказує Кривда. - От мені люба вода. Я водою володітиму.

- Володій, сестро, ти водою, а я землею.

- Ну добре. А тим, що над землею? - питає Кривда.

- Над землею? - спитала Правда й задумалася. - Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря... - почала вищитувати.

- Чого ти хмари туди приплела? - каже Кривда. - І тумани, і хмари з води; вода моя, тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!

- Нехай, - каже Правда, - будь по-твоєму. Хай хмари твої.

- І вітри я собі беру, - каже Кривда.

- Добре, а я повітря.

- Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?

- Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі, - пускай їх на воду гуляти.

- Спасибі тобі за раду! - закопиливши губу, мовила Кривда. - Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся - треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як: вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.

- То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! - каже Правда.

- Ну, хай буде так, як і було!

Подумала Правда, погадала... Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.

- Хай, - каже, - уже буде по-твоєму.

Поділилися.

VII

От і стали вони володіти: Правда - землею. Кривда - водою. Правда - повітрям, а Кривда - туманами сивими, хмарами чорними, вітрами буйними.

Сумно Правді одній серед землі пустельної, яри та гори, та камінь німий - більше нічого. Сиротою носиться вона понад тими бескетами, гукає з туги, а повітря підхопить її гук і розстилає голосною луною поміж скелями.

Бавиться Правда луною, мов мала дитина іграшкою, а все їй сумно та нудно. Здійметься вона вгору, прозорим повітрям полине, думка то - з високості обдивитися своє володарство... Тут де не візьметься Кривда... Сірі тумани пускає на яри глибокі, чорними хмарами огортає гори високі, буйні вітри випускає на повітря тихе й почне його метати та шарпати, струшує Правду на землю, опускає її додолу.

Побачила Правда, якої шкоди собі наробила, давши Кривді повітрям володіти, побачила, та пізно. Почати знову паювання - Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха! Сама ділила, а тепер уже й назад.

Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє... Оце розпустить вітри по морю, горами хвилю здіймає; сама поверх хвилі гойдається... Або злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари - одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче... Силяться, напинаються, поки яка не видержить, лусне, - а там і пішла ломитись... Гук та гуркіт на весь світ гукає; огненні блискавиці крешуть... Правда тілько на землі важко та тяжко дише.

От раз з туги та з суму почала вона собі будівлю будувати. Вибрала між горами долину таку - з трьох боків гори зубцями аж під небо здіймаються, четвертим боком та долина в синє море упирається... Море коло неї стиха грає. Вибрала ото місцину тиху та затишну й розпочала на ній будівлю. З гір каміння ламає - отакими бабами вороча! одну на одну складає та виводить стіни!.. Вивела. Оселю розпочала. Вже й оселю змикає, круглу та дивну - от як на церкві. На тому місці, де баня, посадила завбільшки з шапку самоцвітний камінь... Горить той камінь, сяє: і всередині світить, і зокола.

Радіє Правда, що таку собі домівку збудувала... «Тепер, - дума, - Кривдо, не страшні мені твої каверзи - дощі холодні й вітри буйні. Лий і дми, скілько хоч, а я в своєму захисті сидітиму, тебе не боятимуся. Ні одна краплина на мене не крапне, не змочить, ні тихе зітхання твоїх вітрів не дійде до мене, не прохолодить». І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі й, округлившись, знову по стінах на долівку осідає, неначе дивна та чудова скрипонька грає. А Кривда й почула. Підпливла до берега.

- Здорова, сестро! -