BooksUkraine.com » Сучасна проза » Галявина край лісу, Каролін Ламарш 📚 - Українською

Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Галявина край лісу" автора Каролін Ламарш. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 28
Перейти на сторінку:
б запрограмувати свою косарку так, щоб вона зупинялася б на смерканні, бо Шам-Шам ночує не знати де у траві, а у притулку мені сказали, що ці роботи навіть їжаків з голками рубають на фарш — уявляєш, навіть шпичастих їжаків, яких обходять боком лиси і пси! — і немає ради з безшумними роботами, які непомітно на вас насуваються». А Франс відказала, що програма завершується о десятій вечора — правда ж, о десятій? — то навіщо щось змінювати, птах же вміє ходити, еге ж? птахи ж не дурні, чи таки не вельми розумні? Бо удень — зауважу, що день був для мене справжньою мукою, і коли я кажу, що не рухався майже півроку, то не перебільшую, я постійно чатував у садку чи біля вікна — качка відбігала від робота, зачувши його тихий сап, то чому ж їй не робити так і вночі? Авжеж, це так, але вдень у мене щоразу серце стрибало із грудей, коли я бачив робота, що наближався до моєї Шам-Шам, яка відпочивала посеред газону; однак Франс було байдуже до моїх клопотів і чатування. «Твій качур (вона казала «качур», бо не зрозуміла, що це качка, самиця, адже качури мають яскравіше пір’я, певно, Франс більше поважала б Шам-Шам, якби та мала не сіру, а строкату масть) — твій качур усе зрозумів і стережеться удень, ти ж кажеш, що він розумний, то йому залишається тільки зрозуміти, що вночі до десятої слід стерегтися також, це ж не казна-яке завдання, це дає йому змогу спати аж десять годин, бо робот повертається до праці о восьмій ранку».

Тоді я попросив Франс трохи посунути час. Запропонував показати мені, як програмувати робота-косарку, запевнив, що доглядатиму за ним сам, що можу навіть вмикати й вимикати його, коли вона поїде у відпустку — таке враження, ніби йшлося про домашню тварину, адже Франс дуже прив’язана до свого робота й не в змозі самотужки змінити свої звички. Я часто кажу собі, що ця надто самотня жінка — не слід забувати, що це справжня вояка, якою скористалися чимало субчиків, коли вона ще була жвава й молода, — нарешті знайшла собі партнера, свою косарку, значно простішу, ніж кіт чи собака, значно чистішу, а ще завжди присутню, мовчазну, скромну і працьовиту, завжди до її послуг, невтомну косарку; а й справді, робот повзає газоном в усіх напрямках, мовби черепашка-скорохід або мурахоїд чи якась інша екзотична тварина, вкрита панциром, і люди зупиняються, причаровані, не в змозі відірвати погляд, іноді це викликає в них сміх, а їхні пси гавкають, немовби побачили м’яч, який рухається зі власної волі.

Так ми зі Франс уперше посварилися по-справжньому. Вперше в житті я почувався частиною старого подружжя — дійсно, коли ви сусіди й ваші садки з’єднуються, це схоже на шлюб, ви допомагаєте одне одному по господарці, разом усе вирішуєте, зберігаєте видимість добрих стосунків, аби легше було жити разом, а потім одного дня все вибухає; так і сталося — вибухнуло, я кричав, вилив на неї все, що думав, горлав, що вона вийшла за робота, атож, так і сказав, «роботова дружина». Люди на березі озера зупинялися, дивилися на нас із подивом, можливо, думали навіть втрутитися — еге ж, бурмило зіпав на жінку, яка годилася йому в матері, та ще й невисоку, щупляву, хоч і з бездоганними манікюром і перманентом, джинсах-бермудах кольору фуксії, яскраво-червоних кедах, поло «Лакост», для повноти образу бракувало лише гольф-клубу поруч; галявина була так само мертвою, як і поля для гольфу, і так само гладенькою, як зелене сукно на гральних столах; Франс грає у бридж, таке ось її життя, бридж щоп’ятниці ввечері, а щонеділі гольф, в інші ж дні — ігри онлайн; до речі, того дня, коли я збунтувався, очі в неї були червоні, очі, що довго були прикуті до екрана або бозна ще до чого, утім, від горя очі також бувають червоні, добре, що вона не пиячить, бо я подумав би про щось інше.

Я часто думаю, чи не прикладається Маріон до пляшки вечорами на самоті, чи не приймає вона снодійне — адже чоловік залишив її заради молодшої і якось вона мене попередила: «Коли дзвонитимеш, то ліпше після полудня, бо я не ранкова пташка». Саме тому вона керує командою після обіду і замикає притулок увечері, тож ми змушені марудитись із прибиранням — і якщо воно буде недбалим, то Супернетта обов’язково додасть ще один рядок до нашого ганебного рахунку. Супернетта працює зранку, саме вона знаходить птахів, які померли вночі, надіває на лапки етикетки «ПМР», загортає мертвих пташок у газетку і дбайливо кладе до мертвецького холодильника. Седрік тим часом дописує до карток — заповнених ущент або ж порожніх — і підкреслює червоним: «Надалі не годувати!»; і якщо, приймаючи зміну опівдні, обережно поцікавитись у нього — о, треба його бачити, він мов великий хірург, начальник зміни в лікарні! — то він зверхньо зазначить, що саме так і не інакше. Я помітив, що в такі миті він уникає дивитися в очі, ніби боїться. На відміну від Супернетти — її очі буквально просвічують вас, ніби щоби прозвітувати перед ким слід. Щодо Маріон, то в неї радше розгублений погляд, її очі тремтять від журби, співчуття їх осяює, а незгода наповнює чорнотою — її погляд рухливий, звиклий адаптуватися, сповнений любові до людей, а найбільше до «пір’ястих фрашок», це її улюблений вислів. Цікаво, де вона це взяла, як можна птахів називати «фрашками», я навіть визначення цього слова не знайшов — щось господарське, усілякі ґудзики й нюти, які можна чіпляти зовні, дуже помічна річ. А оскільки Маріон полюбляє робити все своїми руками та й чоловік залишив її давно — певно, фрашки з’являються самі по собі, ця дрібнота здатна урятувати, запустити весь механізм, а для Маріон (як і для мене) головне — це птахи, бо від птахів, яких позбавлено неба, здуріти можна, і все ж ми ризикуємо одного дня побачити саме це.

У газетах пишуть, що тутешні птахи зникли ще тридцять років тому. Мені тридцять років тому було п’ятнадцять, і я вже тоді спостерігав за птахами, не підозрюючи, що невдовзі, працюючи у притулку для поранених тварин, рік за роком бачитиму, як рідшають найвишуканіші, найспівочіші з-поміж них — чорноголові кропив’янки, чижі, вівчарики, коноплянки, гаїчки, трясихвістки, повзики, снігурі, в’юрки — на користь поширенню бридких і постійно хворих голубів. Чесно кажучи, мені не до вподоби робота в притулку, де повно смердючих кліток із голубами, які сидять один на одному, адже їх не можна ні вбити, ні випустити на волю — і що

1 ... 3 4 5 ... 28
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Галявина край лісу, Каролін Ламарш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"