Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

— потрібне точне слово, тому шукаєш його, відчуваєш, що воно десь є в тобі, і ловиш його або лише його тінь, упізнаєш його на чужому обличчі, у чужому погляді, коли той інший починає розбирати, про що ти ведеш мову. Слухач — це повитуха при тяжкому народженні слова. Або щось ще важливіше. Якщо, звичайно, він прагне тебе зрозуміти.

А вона прагнула — і більше, ніж я сподівався. Коли я розповідав, з її обличчя зник веселий, незатьмарений вираз, який, можливо, й наштовхнув мене почати з нею розмову, а натомість з'явилося щось несподівано зріле й сумне. Вона тільки сказала:

— Боже, які нещасні люди!

А я цього не вимовив, хоч мені здається, що якраз про це думав. Думка не дуже глибока й не нова; люди це кажуть, відколи почали мислити. І не стільки мене вразила сама думка, хоч я й не чекав її, скільки впевненість, з якою вона була сказана. Мовби відчинила свій найпотаємніший сховок, відкрившись переді мною, відкрившись уперше взагалі перед кимось — отак, до решти. І я був щасливий, що бодай на щось натрапив в іншій людині і те щось було призначене тільки мені.

Її ім'я — Тияна, вона дочка покійного Мичі Бєлотрепича, християнина, убитого руками невідомих, нерозшуканих убивць два роки тому, коли він з хутром поїхав на ярмарок до Вишеграда. Власті не довго й не дуже ретельно шукали вбивцю, з чого можна зробити висновок, що вони й не прагнули правди або навіть знали її і були зацікавлені, щоб усе забулося.

Усе незвичайне, усе не так як треба. Але я не вибирав своєї долі і доля не вибирала мене: ми зустрілися з нею, як пташка з бурею.

Коли я повернувся з війни, на мене чекали сумні новини. З моєю родиною сталося ще гірше, ніж коли б вона була під Хотином: батька, матір, сестру і тітку — усіх скосила чума. Я не знав навіть, де їхні могили; люди щодня вмирали сотнями, і живі поспішали десь загребти їхні трупи. Стара батьківська хата згоріла, спалили її цигани, коли минулої зими ховалися в ній від холоду, — спалили ненавмисне, через недбальство, тому що була не їхня. Іноді я приходив на пожарище, щоб подивитися на закопчені стіни і мертві очі мертвої будівлі, у якій я ніяк не міг собі уявити її колишніх мешканців: наче вона споконвіку була пусткою. І себе ніколи не міг уявити в тій хаті. Не було мене у власних спогадах, ніби то був хтось інший. Сад занедбаний, дерева здичавілі, жалюгідні. Хотіли купити його, але я не продав. Ніби сподівався, що повернуться спогади, може, вони ще мені пригодяться. Але про це я подумав пізніше, тоді мені було однаково. Однаково якось по-особливому, без глибокого смутку й гіркого жалю.

Охопила мене тиха байдужість — не сумую й не радію. Набачився я стільки тих смертей, що мені власний порятунок здавався нежданим дарунком, одержаним хтозна-яким чином і хтозна від кого, — майже як чудо. Моя свідомість, може, була ще розгублена перед тою незвичайною істиною, але тіло моє вже повністю відчуло її значення. Я жив, насправді, своє друге, чуже, подароване мені життя, усе інше було неважливе, поки що неважливе. Це несподіванка, це щастя, якого тисячі інших не мали, а тисячі ще інших не розуміли, бо не пройшли моєю дорогою. Мало хто в місті міг сказати, можливо, тільки я один-однісінький: я щасливий, бо живу. Цього я не вимовив, але відчував усім своїм єством, кожною жилкою. Інші не могли так сказати, бо не висіли над прірвою.

Ніщо інше мене не турбувало, навіть можливий завтрашній біль. Ніхто нікуди мене не кликав, нічого мені не пропонував, і я не вимагав нічого. І нікого ні в чому не звинувачував. Людям я міг видатися дивним, може, навіть несповна розуму. Не мав роботи, не мав хати, нічого не мав, і було мені байдуже до всього.

Годинами я сидів на камені під Беговою мечеттю й дивився на людей, які проходили, або на небо, або просто перед собою. Слухав, як смішно цвірінчать горобці, мов добродушно пересварюються або весело розповідають про все і всіх. Вони нагадували мені маленьких, звичайних людей, трохи сварливих, добродушних, життєрадісних, легковажних, миролюбних, задоволених малим, витривалих у нещасті, здатних на дрібні хитрощі, негордих. Були вони злагідні й безпечні, як діти. І дітей я любив, їхні дзвінкі голоси, швидке лопотіння босих ніг, радісний сміх, незлобиву грубість їхньої мови. Тільки коли вони билися, я, стурбований, заплющував очі й затуляв вуха.

Я любив усе, що не було війною, любив мир.

А потім і мир мене занепокоїв.

Під мечеть приходив і Саліх Голуб, убогий продавець шербету[3] з Вратника. Він скидав з плеча тяжку посудину, наповнену шербетом, і сідав на камінь, важко дихаючи. Відпочивши, починав співати — упівголоса, про себе, спершись на стіну, заплющивши очі. Знав лише кілька слів одним одної пісні: про дівчат, що тужать за хлопцями, які йдуть на війну, — і тільки це й співав, безперестану й щораз починаючи заново, як тільки доходив до межі своєї короткої пам'яті. Блідий, худющий, з жовтими повіками, він скидався на мерця. Тридцять років Саліх доглядав сліпу матір, заради неї не одружився, заради неї від раннього ранку до темної ночі двигав тяжку луджену посудину з засолодженою водою. Коли він засинав, діти тихцем наливали собі шербет і пили. Я всміхався до них.

Саліх Голуб мав брата в Горажді, але вони мало дбали один про одного. Той брат володів лісами й крамницями, орендував монастирські маєтки, позичав гроші під лихварський процент і таким чином збив собі великий достаток, про розміри якого стало відомо тільки після його смерті. На Гласинці, де він тримав табун коней, його вбили розбійники Бечира Тоски, а оскільки дружина його померла ще раніше, то все це багатство перейшло до брата Саліха й матері. Так Саліха Голуба за одну ніч спіткало щастя, яке навіть у сні йому не снилося.

Наступного дня він придибав під мечеть, анітрохи не щасливий, спокійно розповів, що сталося, і запропонував мені гроші, аби я розпочав якесь діло, а якщо ні, то щоб поїхав з ним у Горажд і допоміг йому господарювати. Мовби хотів розділити з кимось нещастя. Моя відмова не здивувала Саліха. Він подивився на свій камінь під стіною, на якому стільки років відпочивав та мугикав, і пішов, опустивши голову. Тієї ж ночі Саліх помер — з радості чи з горя. Його