Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Мирослав

   — Нумо ж, натисни, — ціджу я крізь зімкнуті зуби, з силою втискаючи педаль газу в підлогу.

   Не допомагає. Мотор гарчить, розривається. Друзі позаду матюкаються. А я тисну на педаль газу. Мій позашляховик робить ривок вперед, але одразу зісковзує назад. І ось так уже хвилин з двадцять, не менше. Доводиться визнати, що ми застрягли остаточно.

   — Годі! — кричу друзям, прочинивши двері. — Давайте в салон!

   Вони не сперечаються. Одразу повертаються. Ігор та Матвій уже встигли промокнути до нитки. А ще забруднитись у грязюці, поки штовхали застряглий автомобіль. За чистоту салону я не хвилююся, мийка все виправить. Але якщо ми застрягли тут надовго, то наш відпочинок цілком може продовжитися на лікарняних ліжках.

   — Давай ще разочок спробуємо, — з надією пропонує Матвій, який влаштувався на задньому сидінні.

   — Не вийде нічого, — заперечливо хитаю головою, зустрівшись з ним поглядом у дзеркалі заднього виду.

   Дощ за вікном посилюється.

   — Найвеселіші пригоди починаються із фрази: “Я знаю коротку дорогу”, — заявляє Ігор і починає голосно сміятися.

   — Смішно йому, — хмурюся, — ось схопите запалення легень, я до вас у лікарню не тягатимуся.

   Мені хочеться бути серйозним, все-таки ситуація не найкраща. Але друг сміється так заразливо, що я починаю усміхатися.

   — Я ж не думав, що тут так усе розмиє, — бубонить із заднього сидіння Матвій.

   — Та що вже! — я махаю рукою.

   Ніхто не винен у тому, що ми поперлися ґрунтовою дорогою через ліс і застрягли тут. З сумом гладжу кермо. Я думав, що мій позашляховик будь-яке болото підкорить. Адже на ньому всю країну обкатали й де тільки не були. І ось таки знайшлася і для мого звіра непрохідна дорога. Добре, що хоч зв'язок мобільний є.

   — Ну що, Івановичу? — питаю, щойно довгі гудки перериваються, позначивши цим закінчення очікування з'єднання.

   — Ви біля ферми Петровича застрягли, — каже співрозмовник із таким натхненням, ніби це має щось означати.

   — Я не бачу тут ніякої ферми, Івановичу, — говорю йому. — Тільки одні дерева довкола.

   — Це зовсім поруч, — відповідає він, — зараз донька подзвонить йому. У них є трактор, хтось приїде і витягне вас.

   Це хороша новина. Бо коли я зателефонував йому вперше і пояснив проблему, господар будиночка, який ми винайняли для відпочинку, приголомшив новиною, що в селі немає достатньо потужної техніки, щоб проїхати до нас у таку погоду і не застрягнути самим. А тепер ось трактор. І по ходу справи нам пощастило застрягнути зовсім поряд.

   — А вони нас знайдуть? — висловлюю сумнів.

   Хоч я й відправив Василю Івановичу нашу геолокацію, не факт, що такими благами цивілізації вміє користуватись середньостатистичний тракторист, який мешкає у селі Івано-Франківської області.

   — Ображаєш, — сопить у слухавку Іванович,— що ж ми, відсталі якісь, ну справді?

   Ні, таких думок, коли я приїхав до цього села, у мене не виникло. Але все-таки я міський житель, і в селах рідко буваю, то все може бути.

   — Добре, — зітхаю я з бажанням закрити тему. — Ми чекаємо.

   — Чекайте, — погоджується співрозмовник, — до вас уже виїхали. — І дає відбій.

   — Хто б міг подумати, що погода так зіпсується, — невдоволено говорить Ігор.

   — У природи немає поганої погоди, — заперечую я й усміхаюся.

   І справді ранок був ясним, а день нестерпно спекотним. Ми вибралися до озера, щоб освіжитись. А коли по обіді здійнявся вітер і небо заволокло хмарами, збиралися назад. Ніхто з нашої трійці й припустити не міг, що дощ застане нас у дорозі. Інакше ми б поїхали в об'їзд асфальтованою дорогою, тією, якою і приїхали до озера. Але Матвій сказав, що знає короткий шлях і ми без задньої думки з ним погодилися. І застрягли у лісі. Дощ почався занадто різко, і полило, як із відра, не дивно, що ґрунтову лісову дорогу швидко розмило. Але, попри все, що сталося, чомусь на душі було легко. А ще мене переповнювало дивне передчуття. Передчуття чогось хорошого, що мало ось-ось статися. Ех, знати б наперед, що чекає попереду.