Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олена
— Сіно мені у вуха, — кричу, зриваючись із ліжка, і, побачивши винуватця, намагаюся дотягнутися до нього. Хочу придушити! Та не доля. — Горіхи мені в голову! — шиплю, здуваючи пасмо волосся, що вибилося з коси, і дивлюся ненависними очима на телефон. — Смертник, — гримлю, підводячись з землі, адже спросоння ноги ніби чужі, ковдра — підступна змія, а будильник, який сьогодні не мав дзвонити, злий півень, що передбачає швидку смерть і кричить на все горло. — Щоб твої зв'язки розірвалися! — кляну й все ж опановую свої кінцівки. — Два кроки, і я тобі… — не встигла договорити — підступна змія знову заплуталася між ніг, збиваючи на підлогу свою здобич. — Сподіваюся, завершення дня буде набагато кращим! — кричу, б'ю маленьким кулачком об підлогу. Легше не стає. Схоплююсь одним ривком і все-таки вимикаю клятий будильник!
Мої емоції палають вогненними язиками від безглуздої ситуації, хоча що такого сталося? Подумаєш, будильник задзвонив. Хах! Але ж не на дві години раніше!
— Бачу, ти вже прокинулась, — здригаюсь, від чого телефон падає на підлогу, багатозначно цілуючи мій палець. Мені знову хочеться посваритися, але замість цього я сяю широкою усмішкою, а з губ зривається:
— Мамо! Доброго ранку, — бажаю, хоча сама так не думаю!
— Оленко, ти щось підозріло щаслива, — кривиться в підступній усмішці мама, роблячи крок у мій бік. — Виспалася? Може, щось хороше снилося?
Я люблю поспати, коли маю на це право. Сьогодні саме такий день, а тут уже на ногах. З самого ранку! Навіть сонце не освітило наш двір! Саме з цієї причини я розумію напівусмішку своєї матері.
— Рожеві єдинороги, — кажу неймовірно щасливим голосом, на що мати загинає брову. — Вони були яскраво-рожевими, білокрилими, з одним міцним рогом, за який я трималася, катаючись по м'яких хмарках.
— Ти точно про єдинорогів говориш? — підходить упритул і кладе руку на моє чоло. — Дивно. Температури немає.
— Мамо, — сміюся, прибираючи її теплу долоню, а потім до мене доходить сенс сказаних мною слів.
— З тобою точно все гаразд? — мовчки киваю. — Ти просто вмить втратила свій рум'янець. Біліше нашої Розочки.
— Так, мені снилися наші коні, і як я їх стійла чистила. Розочки теж, до речі, — запевнила я мати.
У мене справді біла шкіра. Як свіжа сметанка. Ніжна, як пінка свіжовидоєного молока, і трохи рум'янцю, немов хтось тер мої щоки блідим буряком. Так завжди говорила моя бабуся, а ось мама вирішила порівняти мою блідість із нашою кобилою Розочкою. Але я не ображалася, адже вона найгарніша на все село. Розу помічають одразу. Тільки в неї шерсть, як відблиск золота у воді. Тому порівняння мами я сприйняла як комплімент.
— Ти щось хотіла, коли чатувала під дверима?
— Я не чатувала, бо інакше вислуховувала б твої ранкові нарікання, — каже з глузуванням в очах, на що я зітхаю.
Соромно. Мама рідко чує, як я лаюся. Просто був колись неприємний випадок, коли я від місцевих хлопців набралася бліх і зарядила ними в невідповідний час, а мати пригрозила прополоскати мені рот не просто мийним засобом, а хлоркою. Ось після того випадку я обережна у виразах.
— Я хотіла посадити квіти в саду з першим сонячним промінням. Ти не проти скласти мені компанію, якщо вже прокинулася? — киваю, при цьому не перестаючи усміхатися. — От і добре, — мама зникає з моєї кімнати, залишивши легкий поцілунок на моїй щоці.
— До зустрічі у снах, мої єдинороги, і привіт, реальність, — зітхаю і плетуся у ванну.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко», після закриття браузера.