Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Утім, коли я покинув своє податкове відомство та міг щоранку сидіти вдома за столом і думати про будь-що, про що мені заманеться, виявилося, що думок немає взагалі. Але з найзапеклішою смиренністю я пережив навіть це. Я чекав. Намагався розробити для себе звичну рутину: монотонність, що стане джерелом для чогось значущого. Я чекав, я слухав. Я жив, як скоро поясню детальніше, у галасливій частині Лондона, у вбогому районі, який колись вважали пристойним. Гадаю, разом із моїм районом я теж здійснив своє паломництво подалі від пристойності. Раніше мене ніколи не дратував гамір, а тоді став дратувати. Уперше в житті я шалено прагнув тиші.

Звичайно, можна в’їдливо пожартувати, що в якомусь сенсі я завжди був прихильник тиші. Арнольд Баффін колись, сміючись, повідомив мені щось подібне й боляче мене образив. Три короткі книжечки за сорок років безперервних літературних зусиль навряд чи можна назвати балакучістю. Якщо я й справді розумівся на цінностях, то точно знав, як іноді важливо до певного моменту тримати язика за зубами, навіть якщо це загрожує життям без єдиного слова. Писати наче одружуватися. На це в жодному разі не можна наважуватися, поки сам не здивуєшся своєму щастю. Хоч як верти, я завжди ненавидів невпинний словесний пронос. Усупереч модній думці, негативне завжди сильніше за позитивне та його творця. Однак тоді я потребував справжньої тиші.

Тож я вирішив поїхати з Лондона на деякий час й одразу відчув близькість до своїх захованих скарбів. Отже, вирішив я, упевненість повернулася, і відчув ту приховану силу, яка причаїлася всередині, саме вона є справжньою благодаттю митців. Я надумав винайняти на літо котедж на березі моря. За ціле життя я ніколи не мав удосталь моря. Ніколи не жив біля нього в самотній місцині, де навколо лише шурхіт хвиль — навіть не звук, а, власне, бурмотіння тиші. А що про це вже зайшла мова, мушу також розповісти про одну не дуже розважливу ідею, яку плекав уже досить довго: я чомусь був переконаний, що, перш ніж стати видатним письменником, мушу пережити якесь «велике випробування». Дарма я на нього сподівався. Навіть Світовій війні (я ніколи не вдягав військової форми) не вдалося порушити мій життєвий спокій. Кожен день був нудний і безмовний. Ця абсолютна тиша й шляхетна сором’язливість, про яку я вже казав, заволоділи мною настільки, що спроба провести літо за межами Лондона — хай навіть на мить — здавалася мені подвигом. Зрозуміло, що для такого консервативного, нервового чоловіка, як я, пуританина й раба власних звичок, цей від’їзд зі зрозумілих причин був цілою пригодою, безстрашним і непередбачуваним кроком. А може, я інтуїтивно відчував, які жахливі події чекають, коли нарешті зможуть утілитися в життя, і тремтять від нетерплячки, заклякнувши за завісою майбутнього. В око (яке опікувалося пошуками) мені впало одне оголошення: котедж на березі моря за помірковану платню. Під назвою «Патара». Я домовився про все потрібне й уже збирався їхати, коли Френсіс Марло, наче посланець долі, постукав у мої двері. Урешті-решт я таки дістався до «Патари», але те, що там сталося, не мало нічого спільного з моїми передчуттями.

Перечитуючи цю передмову, я переконуюсь, що вона зображує мене блідо. Мабуть, передати словами щось величне може тільки геній. Хоча я творча особистість, мене точніше буде вважати пуританином, а не естетом. Я знаю, що людське життя жахливе. Знаю, що воно анітрохи не схоже на мистецтво. Я не визнаю ніякої віри, окрім власного життєвого покликання. Традиційні релігії схожі на сни, де за крок від поверхні завжди ховається страшний і моторошний світ. Кожну людину, навіть найвизначнішу, з легкістю можна знищити, ще нікому не вдавалося врятуватися. Будь-яка теорія, що заперечує це, бреше. Я не маю жодної теорії. Справжня політика — це висушування сліз і нескінченна боротьба за свободу. Без свободи немає ані правди, ані мистецтва. Я схиляю голову перед видатними митцями й людьми, які здатні сказати тиранові «ні».

Залишилося лише написати присвяту. Я присвячую цю книжку тому, для кого написав її та чиє ім’я не можу тут назвати. Від щирого серця, аби «засвідчить шану, а не власний хист»[2], я присвячую цей твір, на який ви надихнули мене і який завдяки вам з’явився на світ, вам, моєму найдорожчому другові, моєму поплічникові й учителю; і масштаб моєї вдячності зможете оцінити лише ви. Я знаю, що ви пробачите цій книжці багато її недоліків так само милосердно, як не помічали численних вад її автора.

Бредлі Пірсон

Далі наводиться

РОЗПОВІДЬ БРЕДЛІ ПІРСОНА

із заголовком: 

ЧОРНИЙ ПРИНЦ

Свято любові

Частина перша

Імовірно, найефектніше і найдраматичніше було б розпочати цю історію з тієї миті, коли мені зателефонував Арнольд Баффін і сказав: «Бредлі, чи не могли б ви, заради Бога, приїхати? Думаю, я щойно вбив свою дружину». Але глибший візерунок історії підказує мені, що першим у ролі пажа чи покоївки має з’явитися Френсіс Марло (йому б сподобалися ці óбрази). Він вийшов на сцену за якісь півгодини до вирішального Арнольдового дзвінка, і новина, з якою до мене навідався, перетворилася на рамку, чи контрапункт, чи зовнішню оболонку драми Арнольда Баффіна, що спалахнула тієї миті та тривала ще деякий час. Насправді існує чимало місць, із яких я міг би розпочати. Я міг би розпочати зі сліз Рейчел чи Прісцилли. У цій історії проллється чимало сліз. Якщо пояснювати все детально, будь-який порядок оповіді видасться випадковим. А й справді, коли все почалося? Те, що три, а то й чотири точки відліку, які я навів, не пов’язані жодним причинним зв’язком, уже наштовхує на роздуми (позбавлені здорового глузду, навіть не сумнівайтеся) про загадковість людської долі.

Як уже пояснював, я збирався поїхати з Лондона. Було вогке й холодне травневе пообіддя. Вітер не ширив квіткового аромату, а лише вкривав тіло хворобливою вологою, а потім намагався здерти її разом зі шкірою. Валізи вже були зібрані, і я намірявся зателефонувати й викликати таксі, аж тут відчув нервову потребу відкласти від’їзд, посидіти на доріжку й поміркувати — мені казали, що росіяни перетворили це на своєрідний ритуал. Я поклав слухавку, зайшов до невеличкої, захаращеної вікторіанськими меблями вітальні та сів. У результаті мене миттєво охопило занепокоєння через численні приготування, які я перевірив уже сто разів. Чи достатньо я взяв снодійного? Чи не забув покласти екстракт беладони? Чи