Читати книгу - "Пазл"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так?
Ілан поклав руку на батарею, що була холодна мов лід.
— Ілане? Це Хлоя.
Молодий чоловік відвернувся від монітора і почав нервово мацати ігрові фігурки, нагромаджені на столі. Хлоя… Він уже більше року не чув цього імені, хоча й ніколи не забував його. І це спричинило ефект вибуху в животі.
— Хлоє?
— Добре, що ти не змінив номер. Як ти?
— Чого ти хочеш?
— Я нарешті знайшла доступ до гри. Я знайшла доступ до «Параної».
Ілан глибше вмостився в кріслі на коліщатках напроти двох компів, що безперервно завантажували піратські фільми. На іншому кінці дроту він чув гудіння мотору автомобіля. І схвильований голос своєї колишньої дівчини.
— Минув рік, а ти продовжуєш шукати те, чого не існує,— сказав він.— «Параноя» — це просто брехня. Масштабна ілюзія. Не можу повірити, що ти досі мариш цим!
— Ні, гра існує, вона абсолютно реальна. І вона проходить у Франції.
Ілан не стримався і позіхнув. Він погано спав останні дні, і втома дедалі сильніше давала про себе знати.
— Слухай, я саме був у ліжку. Я змерз і мені не терпиться зробити лише одне: повернутися під ковдру.
— Твої ночі досі поглинуті полюванням на скарби? Чим зараз зайнятий? «Срібною зіркою»?
— Я вже більше десяти місяців працюю, Хлоє. На паршивій заправній станції, але це дозволяє мені заробити на шматок хліба і створює видимість соціального життя. Єдиний зв’язок, який у мене досі лишається з цією грою,— це сценарії, які я намагаюся пристроїти. Я зав’язав.
— Я лише за десять кілометрів від твого дому. Якщо ми переможемо у цій грі, ти зможеш покинути свою відстійну роботу і щодня їсти в ресторанах, якщо захочеш. До зустрічі і… рада була тебе чути.
Вона поклала слухавку. Ілан кілька секунд сидів, роззявивши рота. Цей дзвінок нагадував грім серед ясного неба. Хлоя Сандерс збиралася знову увійти в його життя дивовижним і несподіваним чином. Нарешті він підвівся, трохи похитуючись. Яскраве світло зникло, і кімната занурилась у крижані сутінки. Потираючи плечі, він задумливо підійшов до вікна.
Вікна спальні на другому поверсі виходили на великий круглий сад із замерзлими полями на задньому плані, що простягались до самого небокраю. Красива біла стрічка з’єднувалась з небом десь там, на горизонті. Навколо ані будинків, ані сусідів. Маленький город на задньому дворі заріс, безладно розрослись бур’яни. Батько завжди вирощував томати, кабачки та редьку. Але відколи його батьки зникли, Ілан усе занедбав.
У тому числі й себе самого.
Зіщулившись від холоду, він попрямував до ванної, що містилась поряд зі спальнею, і увімкнув воду. Вода теж крижана. Він благав, щоб бойлер не зламався і несподівано сам для себе похукав на дзеркало. Скільки він уже в цьому клятому будинку? Він став завеликим для нього одного. Навіть тут, у домі рідних батьків, він почувався чужим.
Він лише збризнув обличчя невеликою кількістю води і поголився. Йому ще не було тридцяти, але в такому занедбаному стані він здавався на п’ять років старшим. Хлоя завжди казала, що його очі — наче бурхливий океан, але на що вони були схожі сьогодні, ці очі, почервонілі через поганий сон, нудну роботу та всепоглинальну тугу за батьками?
Він спробував приховати свою збентеженість, зачесав назад волосся середньої довжини, заправивши пасма за вуха. Такі прості рухи, які, втім, здавалися йому такими далекими… Аж тут він помітив на лівому передпліччі дивний слід. Маленький кратер, схожий на укус комахи. Ілан уважно роздивився отвір, піднісши руку до світла лампи. Звідки ця штука тут узялась? Павук чи якась інша комаха не змогли б зробити таку рану. Ні, це було більше схоже на слід від голки шприца. Наче після забору крові або якоїсь ін’єкції.
Ілан поспішно збіг сходами вниз і насторожено перевірив по черзі усі виходи. Жодне з вікон не було розбите, усі три замки на дверях неушкоджені, подвійна шиба, що виходила на веранду на задньому дворі, ціла. Вочевидь, жодна людина сюди не заходила і не нападала на нього, якщо тільки не мала ключів.
А ключі не міг мати ніхто. Ілан змінив усі замки кілька тижнів тому.
Він був тут, живий і неушкоджений.
«Живий, але зі слідом, походження якого ти не знаєш. А якщо це були вони?»
У підвалі увімкнути бойлер йому не вдалося. Він знайшов номер телефону сервісного центру, указаний на звороті, і зателефонував слюсарю з компанії «Силамб», який прийде не раніше, ніж за кілька днів.
— До речі, ви знали моїх батьків? — запитав він, домовившись про візит.— Жозефа та Ангеліну Дедіссе?
Але той уже поклав слухавку.
Ілан швидко піднявся нагору, тепліше одягнувся й підібрав листи, просунуті під вхідні двері. Чималий пакунок листів від компаній «Юбісофт», «Анкама» та «Адерлі», яким Ілан надсилав уривки сценаріїв відеоігор. За останні кілька років він розробив на папері три оригінальні історії з текстами та чудовими малюнками, які досі не знайшли замовника.
Знову негативні відповіді, як завжди. Від цього опускалися руки. Вони навіть не просили почитати продовження сценаріїв, навіть не намагалися з ним зустрітися. Наче його не існувало.
Ілан з відразою зіжмакав аркуші і подумав про своє майбутнє. Щоразу, коли він заходив у магазинчик на заправці, у нього виникало відчуття, наче йому бракує кисню. Але що ще робити? Без диплома складно знайти хорошу роботу, особливо в галузі розробки відеоігор, де вимагають рекомендацій.
Він продовжив розбирати пошту. Там також були дві поштові листівки, адресовані батькам,— привітання з Різдвом та Новим роком. Його батько й мати офіційно вважалися померлими, однак їхні далекі колеги, що жили за кордоном, продовжували слати їм листи. Ілан ніяк не міг змиритися і повідомити цим незнайомцям, що батьки тут більше не «живуть».
Насправді поліція так і не знайшла тіла. Лише їхній човен, що був знищений штормом, коли вони вийшли в море. Для всіх і офіційно вони потонули, як зазначали свідоцтва про смерть, що лежали десь у комоді.
Але Ілан тиждень за тижнем повторював собі: у цій історії все суперечило логіці. Чого б це його батьки, чудові мореплавці, виходили в море, коли було прогнозовано сильний шторм? Тому молодий чоловік жив із тягарем скорботи, що ніяк не полишав його. Йому потрібно було побачити тіла, упізнати їх напевне, щоб покінчити з цим раз і назавжди і припинити жити з привидами.
Немає нічого гіршого, ніж не мати відповіді. І ніколи не дізнатися.
«Сподіваємось, що у вас усе добре, і бажаємо вам усього найкращого у новому році. Обіймаємо. А якщо опинитесь у Таїланді, то обов’язково завітайте до нас…»
Він перегорнув листівку і взяв останній лист. Він був адресований якійсь Беатрисі Портінарі, яка, згідно з адресою отримувача, мешкала у Парижі, на бульварі Распай. Але цю адресу було закреслено і написано: «За
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пазл», після закриття браузера.