Читати книгу - "У черзі за святою водою"

оцінили його як «надуспішний», бо в ньому взяла участь велика кількість телеглядачів, але кількість тих, хто взяв участь у голосуванні, знайти не пощастило. Інші, навпаки, свідчили, що, згідно з даними медіа-метрії, останні цикли цього проекту дивилися мало, віддаючи перевагу детективам на FRANCE-1. У Франції сотню формували трохи не так, як в інших країнах. Список зі 100 «найвидатніших» було сформовано в результаті опитування 1038 осіб, що його провела BVA — відома французька організація, яка здійснює різноманітні соціологічні опитування. Далі було проведено низку телепередач каналом FRANCE-2, за словами французьких медіа критиків «у стилістиці конкурсів краси».

На початку 2005 року проходив і конкурс «Великі американці», що його проводив канал Discovery, та відбувалася ретрансляція на ВВС. Відбувся відповідний проект і в Канаді, де здебільшого брали участь і висувалися в ранг «великих» англомовні, залишивши Квебек із його величчю на узбіччі загальноканадських дискусій.

Протягом 2005 року відбулися й акції «Великі бельгійці», де бельгійський федералізм було враховано, бо списків було аж три: валлонський, фламандський і примирливий, їх проводили різні телеканали за активної підтримки радіо.

У 2006 році мав місце проект «Великі румуни». Відомий «геній Карпат» Ніколае Чаушеску до десятки не увійшов, він — на 11-му місці. Влад Цепеш, більше відомий у світі як Дракула, — лише на 12-му.

На початку 2007 року подібна акція мала місце в Болгарії, де Тодор Живков опинився на 14-му місці в сотні «Великих болгарів», відразу ж за пророчицею «бабою Вангою».

Перш ніж порівняти списки інших «великих» між собою та з нашими, відзначмо деякі спільні риси й відмінності в ході шоу. В усіх згаданих вище країнах «Великі» відбувалися на некомерційних каналах, на відміну від України, де канал «Інтер» віддавав рекламі чи не стільки ж часу, як і самому шоу. Всюди складання першої сотні йшло досить мляво. Пристрасті пожвавлювалися, коли почали формуватися перші десятки. Певне, телеглядачам складно борсатись у великому океані свободи й вибирати сотню. Треба виявляти завелику ініціативу, долати інертність організаторів, особливо якщо комусь заманеться додати нові кандидатури до запропонованих. От коли задано орієнтири у вигляді «десятки», яку треба впорядкувати, тут бажаючих «погратися» виявляється на порядок вище. Всюди мали місце якщо не фальсифікація, то елементи маніпуляції, тобто агітація за того чи того «великого» та організація голосів за нього силою тої чи тої спільноти, про що більше буде сказано нижче. А також усюди, у всіх країнах, де поталанило відшукати бодай один матеріал на цю тему, культурні дослідники були незадоволені списками «великих», вбачаючи в тому деградацію суспільства, його бездуховність.

У топ-десятці «Великих американців» аж шість президентів. Зокрема нібито непопулярний Дж. Буш-молодший! А очолює десятку президент Рональд Рейган. Можливо, такий вибір американців зумовлений національною традицією бачити серед найвидатніших, а отже, найуспішніших людей саме політиків? У сотні великих американців майже нема письменників, крім Марка Твена, та й той пасе задніх у сотні. На відміну від Франції, де письменники складають солідний відсоток у сотні. Можна, звісно, аналізувати, чому у громадян США склалася саме така національна традиція, коли письменники значно менше важать у культурі, аніж політики й телезірки (в десятці великих американців — всесвітньовідома телезірка Опра Вінфрі), приписувати американській нації ментальність підліткового гурту, що іноді робиться в різноманітних дослідженнях. Перші п’ять фінських «великих» — також представники владних і військових еліт. Проте у фінській десятці спортсменів нема. Хоча мало не в кожній топ-десятці «великих» вони неодмінно присутні. Щоправда, боксерами може похвалитися лише Україна — що найбільше безсилля «внизу», то найбільша потреба в компенсаторній силі «нагорі».

А втім, у топ-десятці «Великих українців» боксерів нема. Брати Клички зі своїм іміджем брутальної фізичної сили, яка нібито має «заводити» постколоніальних громадян, особливо жінок, увійшли лише до другої десятки. Але до першої десятки увійшов тренер Валерій Лобановський. Чомусь так склалось у світі, що з футбольними перемогами кожна нація, як постколоніальна, так і імперська, а також ні те, ні те, як-от Бельгія чи Нідерланди (не домінантна, проте й не загрожена) пов’язує свою національну велич. Чи не тому серед «великих голландців» є футболіст Йохан Кройфф (Крайф), теоретик і практик «тотального футболу», а серед «великих бельгійців» фламандської частини — велосипедист Едді Меркс, який, окрім спортивних перемог, здобув національну славу тим, що одружився з валлонською бельгійкою та багато зробив для залагодження порозуміння між двома спільнотами королівства Бельгія. Серед «великих румунів» десяте місце в десятці обіймає Надя Коменечі, п’ятикратна олімпійська призерка з гімнастики. Певне, гімнастика має асоціюватися не з культом сили, а з культом духовної краси, притаманної румунському народу. А може, цього разу втрутилися сліпі сили, в результаті яких у Румунії народилася саме видатна гімнастка, а не видатний футболіст чи пловець…

У чехів і болгарів у десятці «великих» спортсменів нема, проте достатньо видатних правителів і борців за національну незалежність або за розширення національних кордонів.

Вже говорилося, що місце «великого» в десятці дуже залежить від таких минущих, сьогоденних факторів, як-от — хто є його «адвокатом», тобто хто саме представляє його в кіносюжеті, який, згідно з форматом передачі, «захищає» того чи того великого. Також можливі й фальсифікації, про що свідчить наш український досвід. Цілком можливо, щось подібне було і в інших країнах. Спокуса оголосити «великим» постать, яка відповідає уподобанням тієї чи тієї суспільної групи, може бути такою звабливою, що для досягнення цієї мети докладаються великі зусилля.

І тут постає питання, що вже ставилося в цьому дослідженні: якою мірою проект «Великі» відображає колективне несвідоме нації, чи він є маніпулятивним, тобто відображає накинуту кимсь позицію? Іноді видається, що друге є вірнішим за перше. Тих, хто голосували за «свого» кандидата, агітували за нього, давали йому можливість подумати, ознайомитися зі списком претендентів. Якби направду йшлося про більш або менш точне тестування національних уподобань, варто було би провадити широкомасштабне опитування, де респондентів би просили дати швидку відповідь, кого вони зараховують до «великих», або вдаватися до тої процедури, яку пропонував форматВВС. Коли хтось «свідомий» закликає «несвідомих» або менш свідомих «віддати свої голоси» за того чи того кандидата у «великі», це чимось нагадує спробу купити комусь шляхетський титул «великого», що є неможливим, якщо діяти в системі шляхетських цінностей.

На Інтернет-форумі Вінницького медичного університету імені Пирогова можна було прочитати, мовляв, соромно, що ми не провели до гурту «великих» нашого земляка Пирогова. На що було дано відповідь, що студенти голосують за Амосова, тобто за свого, за лікаря. Отже, принцип корпоративності, колегіальності переважав над тими критеріями «величі», які, щоправда даремно, намагалися сформулювати протягом усього