Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Це одна з причин того, що проекти штибу Great Britons, Unsere Besten, De grootse Belg, Mari Romani, Les Plus Grands Francais des tous les temps, та й наші «Великі українці» привернули значну увагу як громадян цих країн, які підтримали проекти своєю участю в них, так і численних коментаторів-журналістів, науковців.

Але успішність згаданих вище телешоу має й інші причини, не такі пафосні, як відзначені американським філософом-моралістом. Річ іще й у досить великій популярності всіляких рейтингів серед найширших кіл споживачів медіа-продукції. Любов до рейтингів свідчить про внутрішню потребу ранжування об’єктів, установлення їх ієрархії, притаманну ледь не кожній людині. Потреба структурувати сукупність різнорідних сутностей є своєрідною формою опору хаосові, спробою надання гармонії невпорядкованому простору. Так, рейтинги — досить спрощена форма впорядкування хаосу, але все одно — то спроба встановлення порядку, любов до якого серед споживачів медіа-продукту, певне, і приваблює його виробників.

Постмодерна культурна ситуація характерна й тим, що у процесі укладання численних рейтингів плутаються минущі та «вічні» ієрархії. До списків потрапляють не лише оті великі люди, герої, про яких писали Емерсон або Карлайль, а й топ-моделі, футболісти чи діючі політики. За потраплянням тих чи тих історичних особистостей на перші місця ієрархій «на всі часи», до загалу героїв-державників чи національних поетів, також свого часу стояли «земні» обставини, які сьогодні забулися. Тим, хто не сприйняв остаточно постмодерної культурної ситуації, наявність «позачасових» ієрархій сприймається чимось самозрозумілим, вищим за сьогоденні медійні рейтинги. А пересічним споживачам культурного медіа-продукту подобаються проекти, де в складанні рейтингів беруть участь вони самі. Головне — щоб режисери шоу викликали в учасників необхідний запáл, бажання бачити «свого» кандидата серед переможців. І тому сусідство в популярних рейтингах постатей, що їх наступне покоління забуде, із тими, кого в тій чи тій формі пам’ятатиме, є ознакою сучасного культурного простору.

У світлі всього цього проект «Великі британці», здійснений каналом ВВС у 2002 році, виявився дуже успішним і привернув значну увагу британських телеглядачів. Потім цей формат купили в багатьох країнах Європи, у США та Канаді. У травні 2008 року завершився проект «Великі українці», який проходив то мляво, то з певним пожвавленням, але скандальний фінал зібрав чи не більше відгуків у пресі, ніж весь хід проекту.

Цей проект, а також і скандал навколо нього, вкотре поновив дискусію про те, якого штибу постаті потрапляють до всіляких списків великих постатей і чому. Нагадаймо, скандал, пов’язаний із «Великими українцями», полягав у тому, що, коли вже було сформовано десятку, куди потрапила й одіозна постать лідера ОУН Степана Бандери, це несподівано викликало велику активність прихильників проукраїнського проекту України. Неоднозначний політик, який у народній свідомості водночас асоціюється і з незламною боротьбою за незалежність України, і з терористичними методами боротьби та надмірною жорстокістю до мирного населення, якого підтримують аж ніяк не всі національно свідомі, раптом побачили в Бандері тільки першу його іпостась і стали активно голосувати за цього «великого». І в останні дні перед фіналом зусиллями деяких учасників проекту було виведено на перші позиції князя доби Київської Русі Ярослава Мудрого та російськомовного лікаря Миколу Амосова. Керівник проекту Вахтанг Кіпіані обурено залишив телеканал Інтер, який провадив це шоу, і в численних інтерв’ю коментував фальсифікації у виборі «великих».

Та все одно шоу «Великі українці» можна вважати успішним і репрезентативним. Результати «великих» активно коментувались у пресі, обговорювались у приватних розмовах. За постмодерним сценарієм чи не сама скандальність забезпечила увагу пересічних українців до «великих»? Та й десятка «Великих українців» у варіанті 2008 року, як і вся сотня, дає матеріал для аналізу і для порівняння. Бо ж, зрештою, і сотня, і десятка, за свідченням того ж Вахтанга Кіпіані, формувалися без фальсифікацій, які мали місце тільки під час установлення рейтингу всередині десятки. Отже, знаковим є потрапляння до десятки, а не порядок у ній, до якого певною мірою доклали руки «адвокати» постатей із десятки, як того й вимагав форматВВС.

Зробімо стислий огляд «великих» інших країн і порівняймо їх із нашими[1]. І спробуймо збагнути загальні тенденції: хто саме потрапляє до гурту великих у своїх країнах на початку третього тисячоліття від Р.Х., і національну специфіку тих, кого громадяни вважають своїми великими.

Стисло про те, як відбувалися проекти у Великій Британії та інших країнах, які купили цей формат. У голосуванні «Великих британців» взяло участь 2 млн. Формат програми настільки сподобався телеглядачам, що відразу було запропоновано і втілено проект «100 чорних британців» та «100 найгірших британців» (100 Worst Britons We Love To Hatе). На чолі останнього списку стояв Тоні Блер, а на шостому місці опинились the Queen.

Потім цей проект купив німецький канал ZDF, де було проведено акцію Unsere Besten, і він виявився ще успішнішим, про що свідчить іще більша кількість людей, які взяли участь у голосуванні — 3,5 млн. німців. Відбувався проект у 2003 році. Як свідчить преса про цю акцію, саме педантичні німці — тележурналісти й медіа критики були найбільше стурбовані передовсім точністю критеріїв — кого можна і кого не можна пускати до кола Unsere Besten. Для німецького проекту мав місце «чорний список» людей, яких і розглядати не можна було, це стосується зрозумілого періоду історії Німеччини. І, попри все, тимчасові зірки виявилися на місцях, почесніших, аніж багато прославлених письменників і композиторів. Але в німецьку десятку потрапили винятково всесвітньовідомі німаки: Мартін Лютер, Карл Маркс, Йоганн Гете, Йоганн Себастьян Бах.

Протягом 2004 року відбувався проект De Grootste Nederlander з фінальним голосуванням 15 листопада. Процес ішов мляво, але фінальне шоу, де за першість змагалися політик-гомосексуаліст Пім Фортайн і герцог Вільгельм Оранський, проходило дуже бурхливо, з великим розголосом. Саме нідерландський призер виявився найскандальнішим, або, як тепер кажуть, найбільш контраверсійним. Не всім громадянам королівства Нідерланди аж так подобається, коли їхня держава на сьогодні передусім асоціюється з лібералізацією проституції та одностатевими шлюбами, а не з давньою військово-морською славою, часами, коли Нью-Йорк звався Новий Амстердам. І саме такі громадяни прокинулися на фінальному шоу і відчайдушно голосували за Вільгельма Оранського як найсильнішу постать, яка могла би скинути з п’єдесталу De Grootste Nederlander неоднозначного Піма.

У грудні 2004 завершився проект «Великі фіни», також достатньо представницький як на невелику країну. За призера, генерала Манергейма, проголосувало більше 100 000 осіб.

У Франції проект «Найвидатніші французи всіх часів» (Le Plus Grand Francais de tous les temps) мав місце на початку 2005 року і проводився каналом FRANCE-2. Одні французькі медіа-критики