Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

можливо, у Радянському Союзі – безперечно, але не тут, усе це лише божевілля твоєї неспокійної голови, у яке ти втягуєш ще й бідолашного, відданого тобі Енцо. А найкраще – це втекти звідси. Накивати п’ятами безповоротно, подалі від того життя, яким ми жили від самого народження. Оселитися на якихось добре впорядкованих теренах, де й справді все можливо. Як це зробила я. Але за всі ці десятиліття я зрозуміла, що помилялася, бо це просто ланцюг з дедалі більшими ланками: район пов’язаний з містом, місто – з Італією, Італія – з Європою, а Європа – з цілою планетою. І нині я твердо переконана: хворий не лише наш район, не лише Неаполь, а вся земна куля, увесь Всесвіт і всі можливі всесвіти. І вся штука в тому, щоб приховати, зокрема від себе, справжній стан справ.

Я виголосила все це Лілі дещо пафосним тоном того пополудня, узимку 2005 року. Я хотіла визнати, що вона все добре зрозуміла ще в дитинстві, не ступивши й кроку за межі Неаполя. Але майже відразу мені стало соромно, бо у своїх словах я відчула злостивий старечий песимізм і знала, що вона цього терпіти не може. Ліла вишкірила старі зуби в усмішці, більше схожій на нервову гримасу, й сказала:

– Думаєш, ти всі розуми поїла, що можеш усіх повчати? Чого тобі треба? Хочеш написати про нас? Про мене?

– Ні.

– Кажи правду.

– Це було б занадто складно.

– Але ти про це думала і досі думаєш.

– Трохи думала.

– Дай мені спокій, Лену. Дай нам усім спокій. Ми всі маємо зникнути, ми ні на що не заслуговуємо, ні Джильйола, ні я, ніхто!

– Неправда.

Вона скроїла гидку міну незадоволення й пильно подивилася на мене: зіниці ледве видно, губи стиснуті.

– Гаразд, – сказала вона, – пиши, якщо тобі так хочеться, пиши про Джильйолу, про кого завгодно. Але в жодному разі не про мене. Навіть не смій, пообіцяй, що не будеш.

– Не писатиму ні про кого, і про тебе теж.

– Гляди, я не спускатиму з тебе ока.

– Як це?

– Залізу у твій комп’ютер, прочитаю файли і зітру їх.

– Та ну!

– Гадаєш, я не можу?

– Та я знаю, що можеш. Але я зумію захиститися.

Вона засміялася своїм давнім злостивим сміхом.

– Не від мене.

2

Я добре запам’ятала ці три слова, це було останнє, що вона мені сказала: не від мене. Я пишу вже кілька тижнів, пишу що є сили, не марнуючи часу на перечитування. Якщо Ліла ще жива – фантазую я, сьорбаючи каву і дивлячись, як По б’є хвилями об опори моста принцеси Ізабелли, – вона не стримається, залізе в мій комп’ютер, усе це прочитає. Тоді вона, стара дивачка, точно розсердиться на мене за непослух, захоче втрутитися, щось виправить, щось додасть та й забуде про своє бажання зникнути. Потім мию чашку, підходжу до письмового стола і знов беруся за писання. Вертаюся до тієї холодної весни в Мілані, до того вечора понад сорок років тому, коли чоловік в окулярах з товстими скельцями так саркастично говорив у книгарні перед усіма про мене і мою книжку, а я відповідала йому, розгублена й перелякана. Аж тут раптом підвівся Ніно Сарраторе, якого важко було впізнати через неохайну, чорну як смола бороду, і жорстко виступив проти того чоловіка. Від тієї миті все моє єство стало німо викрикувати його ім’я – я так давно його не бачила, років чотири чи п’ять – і хоч у мене всередині все заклякло від напруги, я відчула, що палаю.

Коли Ніно завершив, той чоловік стриманим жестом попросив слова у відповідь. Було зрозуміло, що йому виступ не сподобався, але мене переповнювали бурхливі емоції, щоб я могла зрозуміти, чому саме. Звісно, я помітила, що Ніно змістив фокус з літератури на політику, причому досить-таки брутальним, геть не шанобливим способом. Але тоді я не надала цьому великого значення – я ніяк не могла пробачити собі, що не зуміла дати гідну відсіч, що показала себе недотепою перед такою освіченою публікою. А я ж недотепою не була. Коли в ліцеї я раптом опинялася в невигідній ситуації, я намагалась наслідувати викладачку Ґальяні, її тон і манеру висловлювання. У Пізі цього взірця виявилося замало, тут я мала справу з набагато крутішими людьми. Франко, П’єтро і всі найкращі студенти, а ще, звісно, авторитетні викладачі Нормальної школи висловлювалися складно, писали з вишуканою майстерністю, вирізнялися аналітичними здібностями, бездоганною логікою – усього цього в Ґальяні не було. І я вчилася бути такою, як вони. Часто мені це вдавалося, і я повірила, що опанувала слова настільки, що назавжди позбулася почуття неприкаяності, навчилася приборкувати емоції й уникати імпульсивних висловлювань. Одне слово, я озброїлася таким способом говорити і писати, який давав змогу – за допомогою продуманих наперед слів, розбудованої і обміркованої структури висловлювання, поступового наростання аргументів та неодмінної граматичної бездоганності – ущент знищити співрозмовника і назавжди позбавити його бажання заперечувати. Але того вечора все пішло якось не так. Спершу Аделе зі своїми друзями, яких я вважала вельми начитаними, а потім той чоловік в окулярах з товстими скельцями вселили в мене ніяковість. Я знову стала старанною дівчинкою з провінції, донькою вахтера, у мові якої вчуваються південні інтонації і яка сама дивується, як це вона опинилася тут у ролі молодої й освіченої письменниці. Я втратила віру в себе і тому говорила непереконливо, непослідовно. А коли я ще й побачила Ніно! Його поява знищила в мені рештки самовладання, а виступ на мій захист підтвердив, що все, чого я навчилася, раптом кудись поділося. Ми обоє походили майже з того самого середовища і обоє докладали зусиль, щоб навчитися цієї манери висловлювання. Та він не лише вмів її використовувати – природно й невимушено – проти співрозмовника, але й іноді, коли вважав за потрібне, дозволяв собі навіть навмисне порушувати гармонію вишуканої літературної мови з такою безсоромною зверхністю, що професорський тон чоловіка в окулярах з товстими скельцями на цьому тлі видавався анахронічним, а то й смішним. Тому, побачивши, що цей чоловік хоче знов узяти слово, я подумала: він дуже розсердився, і якщо вже раніше він так шпетив мою книжку, то тепер паплюжитиме її ще більше, щоб принизити Ніно, який її захищав.

Але, схоже, того чоловіка цікавило інше: він більше не говорив про мій роман, не згадував мене. Натомість він зосередився на деяких висловах, які Ніно вжив побіжно, але повторив кілька разів: то були фрази на