Читати книгу - "Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська"

Я проводжу гостей, залишається лише Максим та ще один друг чоловіка. Я починаю прибирати зі столу, на годиннику вже далеко за першу ночі. Очі злипаються, на ногах ледве тримаюся. Адже з самого ранку біля плити стояла.

- Давай допоможу, - підскакує зі свого місця Максим, відбираючи у мене стопку тарілок.

Я відкриваю рота, щоб подякувати йому, але не встигаю і слова сказати. Іван мене випереджає:

- Та сядь ти, Максе. Посуд це бабська справа, ти мені краще скажи коли на дачу до тебе поїдемо? Вже місяць на риболовлі не був.

Я стискаю губи у тонку лінію. Злість на чоловіка накочує хвилею. Ця його позиція, що жінка має готувати, прибирати, прати, гладити – убиває. Я теж працюю. Не менше, ніж він. Але кому це цікаво? Я, за його версією, сиджу на стільці і пиляю нігтики. Від чого втомлюватися?

А мені дуже хотілося б, щоб він ось як Максим — допоміг мені  прибрати зі столу, а потім швидше в ліжко лягти, обійнятися і балакати про всяке.    

- Та як потепліє трохи так і зберемося, - обіцяє йому Самойлов, - там кіркою льоду вода вкрилася, але лід зовсім не міцний, так що поки що краще не ризикувати.

Максим, незважаючи на мої очікування, до  компанії чоловіків не повертається. Допомагає мені прибрати зі столу і навіть сам починає розфасовувати їжу, що залишилася, в пластикові бокси.

- Дякую, Максиме, але це зайве, - перехоплюю його за зап'ястя і одразу ж руку прибираю, наче обпеклася. - Ти ж гість, як ніяк. Я тобі еклери залишила, з собою поставити? Дружину почастуєш, чому, до речі, ти без неї? – я все ж таки не можу стримати своєї цікавості. Все-таки багато років знайомі, а її жодного разу не бачила.

- Заверни парочку, я дуже навіть не проти, - хитро мружиться він. - А дружина... їй на роботу завтра рано і вона не так вже й дуже любить усілякі посиденьки, - знизує плечима, вмостившись на підвіконні, і уважно за мною спостерігає.

- Ясно, - видихаю розчаровано. Адже жодних подробиць так і не вдалося дізнатися.

- Ти це, Олю, йшла б спати, - раптово вимовляє він, уважно мене роздивляючись. — Зморилася, по очах видно. Брудний посуд нікуди не подінеться.

- Ну, не залишати ж його тут до ранку? Я завтра вдома, тож уранці зможу виспатися.

Максим лише хитає головою і покидає кухню. З вітальні чути гучні чоловічі розмови, а через п'ять хвилин Самойлов у куртці та шапці знову з'являється на порозі кухні.

- Бувай, Олю. І не вигадуй більше нісенітниць, Іван тебе кохає.

- Дякую, - розпливаюся в посмішці і мені стає ніяково, що Максим бачив мене в момент слабкості. Та й за те, що запитала його про зраду чоловіка, теж соромно. Як я взагалі могла сумніватися в Івані?