Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

розпочала свою роботу поряд із російським консульством у Бейруті, де Фуад працював удень з напарником Абдельхамідом аль-Хальвані, а вночі на зароблені гроші відкорковував пляшки шампанського для молодих грекинь. Вони ж намагалися навчити його танцювати хасапіко, сміялися з його опасистості та підморгували одна одній за його спиною після того, як він змінив феску на європейський капелюх. Вони наввипередки намагалися зустріти його, як тільки він з’являвся у дверях кабаре. Додому він повертався пізно, і якось, перебравши з випивкою, отримав удар по голові в темному провулку й лежав після цього непритомний до самого світанку. Коли його знайшли, то виявилося, що в нього поцупили піджак разом із золотими лірами, які він завжди носив про запас у кишені. Фуад розтринькував доходи, а дружина намагалася залякати його погрозами, які не могла реалізувати. Йому щастило: після війни знову відкрилися школи і почали видаватися газети. І хоч перестав виходити «Світильник», замість нього з’явився журнал «Нова жінка», за ним — «Знання» й «Корисні факти». Прибутки Фуада подвоїлися, прийшли нові працівники, для яких друкарня стала затісною, і він переїхав у південно-східному напрямку на просторий перший поверх будівлі на Дамаському шосе.

Там він почав друкувати календарі, прикрашені зображеннями святих, візитки та іншу продукцію для влади французького мандата. Працівники, які укладали літери та нарізали папір, спостерігали з вікон за похоронними процесіями на мелькітському греко-католицькому цвинтарі і вже звикли бачити вродливу білошкіру вранішню відвідувачку, яка щодня несла букет ромашок між хрестами та мармуровими янголами. Саме туди стривожений Фуад насилу дістався вранці того дня, коли Бейрут охопила небувало дощова зима і змусила хвилюватися за друкарню. Його страх підтвердився: він уздрів воду, що залила верстати та склад паперу. Обличчя Фуада потемніло, коли він побачив на власні очі грубий примірник Корану із текстом з оголосами, надрукований на рідкісному папері, і книгу «Золота квінтесенція в коротких життєписах царів», що плавали в калюжі, і чорнило їхніх текстів уже почало розчинятися. Фуадові стало важко дихати, і він вийшов на вулицю, на свіже повітря, під зливу, а тоді впав на землю. Він помер через кілька днів у лікарні «Отель Дьйо де Франс» неподалік.

* * *

Оплакуючи батька та остерігаючись нової повені, син переніс друкарню на північ, у місце, яке нещодавно стало називатися вулицею Абдельваггаба Англійського, котрого турки повісили в Дамаску і котрий став одним із мучеників за незалежність Лівану. До робіт друкарні додався щотижневий випуск лотерейних квитків і газети про кінні перегони, що викликало скарги мешканців будинку та сусідніх помешкань через постійний шум від верстатів, які працювали вдень, а деколи і вночі, будили їх вранці і порушували відпочинок по обіді. Жінки на балконах сварили працівників, які виходили з друкарні. Потім приходили чоловіки зі служби безпеки, але швидко відступали, отримавши хабар від родини Карамів, що давало друкарям змогу не мати з ними справу кілька місяців. Тоді гора сміття з осель сусідів виростала перед дверима друкарні, а вночі його підкидали всередину через відчинене вікно. Сипалося дедалі більше звинувачень різного штибу і нарікань, що хворі, які мешкають у будинку, не витримують шуму. Тоді син Фуада Карама вирішив утекти від цієї народної війни проти нього, та й приміщення знову стало затісним, коли в друкарні з’явився верстат офсетного друку нового зразка. Йому вдалося проникнути в кола бейрутської знаті, коли він одружився з дівчиною, чия сім’я була першою серед продавців американських автомобілів та власників арабських скакунів для участі у кінних перегонах в Бейруті.

«Друкарня братів Карамів» розташовувалася понад двадцять років по сусідству зі «Школою мудрості», для якої вона друкувала навчальні матеріали, серії книжок, учнівські табелі та відомий літературний журнал, що носив ім’я школи. Місто процвітало, тож процвітала й друкарня, і єдине, що затьмарювало успіх, — це конфлікт між двома онуками Фуада, який так і не вдалося згасити після передчасної смерті їхнього батька. Брати, молодики, не змогли перетворити сімейну справу на комерційне підприємство за законом «що твоє — тобі, що моє — мені», тож коли друзі-адвокати запропонували їм відкрити компанію з обмеженою відповідальністю і запросити двох представників з Бейрута від маронітів та інших християнських конфесій, щоб розв’язати їхню суперечку, прірва між ними вже розрослася до відкритого обміну звинуваченнями. Молодший брат обзивав старшого, Лутфі, жмикрутом, що розставляє пастки, і молив Бога не потурати його жадібності. Старший брат відмовляв молодшому в будь-яких здібностях після того, як той припустився кількох помилок у роботі, що дорого обійшлися друкарні. Усе це відбувалося не без допомоги їхніх дружин з різними проявами вигаданих ревнощів, доки врешті молодший брат не погодився покинути друкарню.

Плачучи від гніву, він продав свою частку за велику суму, намагаючись таким чином компенсувати біль від розриву, який навіть змусив його радитися з адвокатом щодо позову про зміну прізвища. Старший брат узяв кредит, щоб викупити частку молодшого, а той наполіг на продажі своєї частки будинку матері та магазинів, які вона залишила їм у спадок на ринку Нурійя. Він прийшов на похорон матері, як чужий, не сів за поминальний обід із сім’єю свого брата, яка доглядала стару жінку в її останні дні, і пішов, як тільки черга з охочих висловити співчуття почала розходитися. Його дружина надіслала вінок, перепрошуючи за свою відсутність, адже ось-ось мали настати пологи: вона народила дівчинку на наступний день після смерті свекрухи. Віддалившись, брат намагався заснувати власну друкарню, щоб довести свою першість, але батько дружини переконав його працювати з ним у сталевій індустрії, де він непогано заробляв, і продовжити цей бізнес.

* * *

Лутфі ж керував друкарнею сам і заохочував свого сина Абдаллу здобути спеціальність в управлінні бізнесом. Він також орендував на північному заході просторий ангар у кварталі Жумейзе, де завдяки своїй кмітливості непогано співіснував з різними силовими структурами під час війни. Коли трапився обвал ліванської валюти, його власні борги в банках, а також ті, яких він набув у процесі залагодження конфлікту з братом, перетворилися на символічну суму, яку він легко зміг виплатити. Останнім його рішенням стало перенесення друкарні до будинку, успадкованого від матері, і передача її синові Абдаллі, Дудулю, що одружився з дівчиною, яка, на думку Лутфі, краще б була трохи менш вродливою. Він продовжував навідуватись у друкарню разом зі своїм ціпком і своєю гострою проникливістю, нудьгуючи через те, що йому нічим зайнятися цілими днями, окрім тих кількох годин, коли він грав у карти в клубі по обіді.

Ось так вищий таємний промисел, неначе інженер з невідомими намірами