Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

вгору накрученими вусиками військовий писар канівського військового начальника, що, прочувши, як смертельно не хочеться мені в солдати йти, просив небагато — тільки п’ять карбованців (та й то дуже делікатно: «Знаєте, зачепив якось на службі царського портрета, звалив, розбив раму й скло — під суд оддадуть, коли не полагоджу…») — не став у пригоді й писар обіцянкою щось там таке зфальшувати для звільнення. Було гидко від очевидної брехні його — я рішуче відмовився від такої допомоги, покладаючися на недугу, і — мене забрили…

Власне, забрили не відразу. Не з осени. Бо долі хотілося трохи побавитися, відволікти страшну хвилину. Мені випав завеликий номер жеребка — 827.

І після брутальної процедури в військовому присутствії після ганебних годин худобоподібного огляду, штовхання, плескання чужими, поганими руками по голому тілі, після виміру, зважування й іншого, мене відпустили.

Вперше цього року, на час поклику новобранців запроваджено в колишній Росії систему «запасних жеребкових», що аж до весни мали ними поповняти можливу випадкову нестачу покликаних.

Десь у повітрі може пахло вже майбутніми смертельними газами світового божевілля, і царський уряд забезпечував себе від усяких несподіванок — залишав про запас непотрібні в день призову тисячі «щасливих» — із витягнутими великими жеребками.

І от, саме тоді, коли ото буяла така хороша весна 1914 року, коли мені росли нестримні крила радощів, бо тількищо сам редактор київської газети «Рада» прислав мені великого листа, де пропонував виїхати на батьківщину Т. Шевченка, в Кирилівку, і написати дописа-розвідку до спеціяльного збірника, присвячуваного газетою 100-им роковинам народження Кобзаря України, саме в цей час дізнався я, що таки заберуть мене в солдати.

Важко словами змалювати вражіння від тієї звістки, почуття, що опанували тоді мене, бо ще й тепер, коли стільки жахів пережито, а завчасно посріблені скроні дають право на спокійне споглядання минулого, не можу стриматися, щоб не здригнутися, ті дні пригадавши.

Думаю, що такі от самі почуття бувають у людини, що посеред тихого озера раптом перекинеться з човна в воду, не вміючи плавати і знаючи, що озеро те — страшна безодня… Мабуть те саме ще відчуває худобина перед різницею, побачивши, куди й на що її ведуть.

Яскраво пригадую смертельну блідість і жах в очах моєї дівчини, коли їй стала відома ця новина, пригадую глибоко прихований смішок — надію на вільне місце — у декого з моїх колег, службовців канівської земської управи, де я, молодий літами, мав добру посаду.

Все це згадую на те, щоб підкреслити всю глибочінь ненависти й огиди перед царською казармою, щоби сказати, що в той час я був не тільки «свідома» людина, не тільки знав видатніші світові досягнення людської культури, а й знав іще й історію України (за Аркасом та Грушевським), вже два роки був за постійного кореспондента єдиної тоді української газети «Рада»; знав, що царська армія — знаряддя пригноблення націй, знав, що, взявши до рук гвинтівку, я й сам стану маленьким коліщатком у складній машині царської сваволі…

Пішов я присягати не відразу на поклик, а через кілька днів, коли вже якийсь доброзичливий приятель мого брата, службовець військового присутствія, переказав через брата, що як не прийду завтра, — пришлють арештувати. Церемоніял присяги буденного дня в соборі промайнув поганим сном перед очима. І тільки через те, що присягало нас одразу четверо, і три мої спільники голосно, як папуги, підхоплювали й вимовляли за священиком слова присяги, не сталося неприємности з того, що я ввесь час мовчав, зуби зціпивши в безсилій люті.

Після присяги день цілий ми парилися в передпокої управи військового начальника, мій приятель — писар, опікшися на бажанні зірвати з мене хабара, всякими способами виявляв тут перед нами своє упривілейоване становище, зокрема мені допікаючи зайвими покриками: «почекай там!», «куди преш?!» тощо; пригадую, що, прощаючися з дівчиною, я міг здатися їй за незадоволеного з неї, з її розпачу, бо не мав уже слів для втіхи їй, не мав ні краплини надії, щоб поділитися з дорогою людиною.

У Києві нас стало вже чоловіка з десять, за «старшо́го» дали нам якогось колишнього сільського писаря — парубка нахабного, задерикуватого й безнадійно дурного.

А потім — «четвертий кляс» у поїзді — запльований, загиджений, і таке буйне, таке бадьоре, таке життєрадісне сонце за вікнами вагону, і такі розкішні оксамитні килими озимини на Чернігівщині й Полтавщині… І поодинокі постаті хліборобів у полях, що їм я тепер нестерпуче заздрив, і незліченні стовпи понад колією, і, починаючи з середини Росії — глибока зима з заметами…

І довга-довга путь — через Петербург до Фінляндії.

В дорозі мої спільники — селянські парубки з Уманщини, Звенигородщини й Канівщини — безнадійно «штокали», заздалегідь підробляючись під солдатську мову, коло їхніх інтересів обмежувалося спогадами про вулицю, вони погано згадували дівчат, на тупих обличчях годі було шукати найменшого проблиску людської свідомости; «старшо́й» наш був глибоко переконаний, що він уже «начальство», пильно за всіма, а надто за мною, стежив, коли я на кожній станції вибігав, щоб послати листівку-привіт своїй Дівчині, на цьому грунті у нас із ним відбулося кілька зутичок, ніхто мене не підтримував, і вже зараз по виїзді з Києва я почував себе страшенно чужим та одиноким.

Промайнули в тумані засніжені вулиці Петербургу, залишилися в пам’яті, гостро врізавшись на все життя, — чи співчутливі, чи зневажливі — репліки прохожих на нашу адресу: «сєрєнькіх гонят», і нас ковтнув фінляндський вокзал.