Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

7 жовтня

Минулої ночі ми знову виходили по інгредієнти для Великої справи. Був густий туман, і патрульних побільшало. Спинити це нас не спинило, але заважало. Клинок господаря блиснув, жінка верескнула, почулося, як рветься одяг. Тікаючи, ми проминули Великого Детектива, і я мимоволі вивів із рівноваги його супутника, який, кульгаючи, уже не міг так вправно, як колись, ухилятися від прудких собак.

Перетнувши міст, Джек розгорнув і роздивився шмат тканини.

— Дуже добре. Зелена, — зауважив він.

Чому в переліку матеріалів був край зеленого пальта, що його носила опівночі саме цього дня руда пані, та ще й відрізаний, поки пальто було на ній, я й гадки не маю. Магічні приписи часом скидаються мені на інструкції з божевільного пошуку всілякого непотребу. Хай там як, а Джек зрадів, то і я теж.

Значно згодом, безуспішно пошукавши Ночовія, я вернувся додому і дрімав собі у вітальні, аж тут почув якесь тихе шкряботіння в глибині будинку. Воно не повторилося. Тож я перейшов у режим вистежування й дослідив обставини.

Кухня була порожня, у коморі теж нічого не було. Я зробив коло.

При вході до передпокою я вловив запах. Спинився, дивився, слухав. Помітив попереду легенький порух десь унизу й праворуч.

Воно сиділо перед дзеркалом і роздивлялося, як там плазують в’язні. Затамувавши подих, я тихесенько рушив уперед. Наблизившись досить, щоби зловити істоту коротким ривком, я сказав:

— Надіюся, ти добре розважився наостанку.

Він — великий чорний щур — стрибнув, а я зловив його за карк.

— Стривай! Я можу все пояснити! — писнув спійманий. — Нюху! Ти — Нюх! Я прийшов до тебе!

Я чекав, не посилюючи, але й не послаблюючи хват. Ворухни я головою, його хребет би тріснув.

— Голка розповів мені за тебе, — провадив він далі. — Крутько повідомив, де тебе знайти.

Я не міг нічого сказати — рот був зайнятий. Тому я й далі чекав.

— Крутько сказав, що ти наче розсудливий, і я схотів побалакати. Надворі нікого не було, тому я проліз усередину крізь дверцята на чорному вході. Постав мене, га?

Я відніс щура в кут, випустив його там і всівся просто перед ним.

— Отже, ти в Грі, — констатував я.

— Так.

— Тоді ти маєш знати, що непроханий візит до оселі іншого гравця дає підстави вжити до тебе негайних відплатних заходів.

— Так, але я не вигадав іншого способу зустрітися з тобою.

— І що ж ти хотів мені сказати?

— Я знаю Вапнюгу, а Вапнюга — Ночовія...

— То й що?

— Вапнюзі, мовляв. Ночовій розповів, що ти чимало знаєш про гравців і їхні плани. І що ти інколи міняєшся інформацією. Я маю дещо на обмін.

— Чому ти не обмінявся відразу з Ночовієм?

— Я з ним особисто не зустрічався. Боюся сов. Крім того, я чув, що в нього дзьоб на замку. Не скрегоче, мов якась там сорока. Зайвого ні чи-чирк, а точніше, ні пугу.

Він хихотнув із цього. Я — ні.

— Якщо ти просто хотів поговорити, чого тут нишпорив? — запитав я.

— Не зміг приборкати свою цікавість, побачивши отих от у дзеркалі.

— Ти тут уперше?

— Так!

— З ким ти?

— З Добрим Доктором.

— Маю подружку на ім’я Сірохвістка. Вона кішка. Вона нерідко буває неподалік. Якщо мені здасться, що ти замислив якусь капость, я дозволю їй регулярно заходити в будинок.

— Зараза, я не хочу неприємностей! Обійдімося без кішки!

— Гаразд. То що ти пропонуєш і чого хочеш навзамін?

— Хочу, щоби ти розповів мені про всіх гравців, що їх ти знаєш, і сказав, де вони живуть.

— А мені що за це?

— Я знаю, де схованка Графа.

— Ночовій збирався це вивідати.

— Йому бракує вправності, щоби прослідкувати за Голкою в лісі. Сови не кажани, зиґзаґами не літають.

— Може, і слушно кажеш. Відведеш мене туди?

— Так. В обмін на список інших.

— Гаразд, — відказав я. — Але це ти прийшов до мене. Тож я й визначу умови. Спершу покажи те місце. Тоді я розповім, хто ще грає.

— Згода.

— А як