Читати книгу - "Насіння, KoХанна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сьогодні був особливий день. Вікторія прокинулася від сліпучого сонця, у вікні. Їй так хотілося посміхнутися, але давно вже звикла радіти тільки уві сні, коли мала змогу зустрічати людей, яких у реальному житті бачити вже не могла. Підігнувши ноги, і, нарешті, вмостившись на них, Вікторія виглянула у вікно, і, незважаючи на чарівну красу природи, заглибилася у свої думки. Вона відчайдушно намагалася пригадати свій сон. До дрібних подробиць. Іноді їй здавалося, що вона сходить з глузду, але нічого вдіяти не могла.
Нарешті поїзд зупинився, всі люди помчали до виходу, а Вікторія трохи зачекала і вийшла останньою. Ступивши ногою на платформу, лише опустила очі й пішла вперед.
Вона проходила повз людей, які були щасливі, і щиро заздрила їм, чула гучні радісні крики дітей та деяких дорослих. Їй так хотілося порадіти разом з ними, обійняти людину, яка чекала б її на станції, але тут на неї більше ніхто не чекав, на очах виступали сльози, і вона продовжувала йти вперед.
На ній була біла сукня, яка так добре поєднувалася з її синіми босоніжками. У руках тримала всього одну чорну валізку, в якій було трохи грошей, особисті речі і маленька лопатка. Вікторія йшла вулицею, доки не прийшла до гори, на яку збиралася піднятися. Важко уявити, але тендітна дівчина у білій сукні йшла вгору без зупинок. І ось, коли на вулиці вже стояла глибока ніч, вона дісталася місця призначення.
Відкривши свою валізку, вона дістала лопатку і почала копати. Витягнувши маленьку коробку із землі, Вікторія впала на коліна і спробувала закричати, але нічого не виходило, сил не було навіть на безшумний крик. Там був лист:
«Дорога Вікторіє, якщо ти читаєш це, значить мене вже немає.
Сподіваюся, ти в моїй улюбленій сукні. Пам'ятаєш, як ми стояли тут, клялися в коханні і поклали обручки в коробку, домовившись потім одружитися на цьому місці? І я сказав, ніби жартома: - Якщо я помру раніше, то покладеш мені їх у труну. А ти образилася на мене і почала вередувати. Але через ці слова ти й прийшла, але це був лише привід. Викинь їх у море. Я непомітно поклав цього листа в коробку, вже тоді знаючи, що помру раніше за наше весілля, але правду сказати не міг. Ми були такі щасливі. Я обіцяв завжди бути поряд. Але підвів тебе. Вибач. З першої зустрічі до останнього подиху я любив тебе.
Якби міг, любив і зараз. Я відпускаю тебе. Будь щаслива! Моя улюблена В.» Вікторія посиділа ще кілька хвилин мовчки, не роблячи жодних рухів, після чого встала, взяла в руки обручки і викинула їх у море, як і просилося в листі.
Вона глянула на небо, підморгнула і стрибнула зі скелі. Вітер гладив її по всьому тілу. Хоча, певно, це був зовсім не вітер. Пірнувши під воду, її тіло було не видно не більше 2 хвилин. А потім з глибоким вдихом, ніби заново народившись, її ясне обличчя з’явилося у чорному морі і гучний сміх пролунав, здавалося по всій землі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Насіння, KoХанна», після закриття браузера.