Читати книгу - "Поклик З Минулого, Роман Олійник (Argonayt)"

Погодившись допомогти односельчанці Юстина й не здогадувалася скільки фізичних та магічних сил у неї забере ця справа. В багаторічній ворожбитській практиці жінки вже неодноразово траплялися ось такі ситуації. Спершу все видається простим, легким і зрозумілим, а візьмешся за кінчик нитки і незабаром розумієш, що розплутати цей клубок надзвичайно складно, важко, а інколи буває й взагалі неможливо.

Сьогоднішній випадок був саме таким. Виснажена чаклунка залишила свою відвідувачку одну, а сама повільно пошкандибала до сусідньої кімнати. Тепер Зосі довелося очікувати на її повернення значно довше чим минулого разу. Стара вже почала трішки нервувати від моторошної самоти, як нарешті появилася Юстина з тацею, на якій парували два горнятка духмяного липового чаю. Поставивши все принесене на стіл, ворожка вмостилася на свій стілець і зробивши ковток гарячого напою втупилася в жінку.

– Що? – запитала Зося не витримавши пронизливого погляду знахарки.

– То хто такий Максим Крушельницькій? – повторила своє запитання Юстина.

– А яке це має значення? – спалахнула стара, котра явно не бажала ділитися з чаклункою цією інформацією.

– Для мене ніякої, але без розуміння того, я не зможу вам допомогти. Тож або ви мені все розповісти, або будемо зараз прощатися. В мене ще сьогодні заплановано чимало справ по господарству.

– Гаразд, якщо вже треба то розкажу все як на духу, – важко зітхнула жінка і шморгнувши носом з зусиллям видавила з себе. – Максим Крушельницькій мій колишній коханець.

Після цього зізнання в кімнаті запанувала пауза хвилин на десять. Зося вочевидь набиралася рішучості щоб продовжити свою розповідь, в свою чергу Юстина не підганяла стару. Вона сьорбала свій чай і терпляче очікувала поки її відвідувачка наважиться поділитися таємницею, котру приховувала вже стільки часу. Нарешті жінка і собі пригубивши липового напитку, потупивши погляд почала розказувати:   

– Ми познайомилися коли я ще була молодою і працювала в місті. Часи тоді видалися нелегкі, кожен заробляв на прожиття як тільки міг. От я і влаштувалася експедитором на гуртівню. Спершу було непросто звикнути до нового місця, та нелегко розібратися в усіх хитромудрощах професії експедитора. Та колектив гуртовні виявився дружнім, доброзичливим і щирим. Минуло зовсім небагато часу, як я там заприязнилася й потоваришували майже з усіма працівниками.

Був серед нових друзів і Максим Крушельницькій. Він працював шофером і так склалося, що наші зміни часто співпадали. Цілими днями ми роз’їжджали районом розвозячи по сільських крамничках різноманітні продукти. Під час тих мандрівок я дізналася всі подробиці особистого життя чоловіка. Він був жонатим, мав двійко дітей і захоплювався рибалкою. Я теж від нього нічого не приховувала, і чесно розказала, що заміжня, однак свого чоловік вже не бачила тривалий час. Він був далеко, закордоном, на заробітках.

В таких довірливих, щирих розмовах, не помітили як дуже зблизилися. Ні, про гріховні любощі тоді ще не йшлося але Максим став для мене наче рідний брат, якого у мене ніколи не було. Йому я могла звіритися про всі свої неприємності, клопоти та біди. Він уважно вислуховував, інколи давав слушні поради, та найголовніше допомагав і підтримував як тільки міг. Не дивно, що коли зі мною сталося нещастя, то першому кому я про все розповіла був звісно ж він.

Ще в юності, я необачно отримала травму хребта. Тоді здавалося, що нічого особливо страшного не трапилося. Так зійшли диски і все. Та з роками ця незручність почала все більше й більше дошкуляти мені. Врешті-решт дійшло до того, що від нестерпного болю в спині я була змушена звернутися до лікарів. Їхній висновок був невтішний. У мене грижа і потрібно негайно робити операцію. Вибір у мене був невеликий, або давати свою згоду, або в найближчій перспективі стати безпомічною калікою.

Залишивши дітей в селі під опікою рідних, я подалася в лікарню. На щастя тих збережень, що привозив чоловік з заробітків, вистачило на всі процедури, але борони Боже комусь пройти через те що пройшла тоді я. Операція виявилася значно складнішою чим спершу вважали лікарі. В результаті з операційної я потрапила в реанімацію де пролежала майже тиждень, а потім ще було понад два місяці реабілітації щоб знову стати на ноги й почати ходити.

І весь цей час Максим був поряд. Майже щодень, після роботи, він забігав в лікарню провідати мене. Приносив всілякі гостинці, фрукти, солодощі. Хоча для мене головним тоді була його моральна підтримка. Навіть у миттєвості повного відчаю, коли я вже не вірила, що зможу самостійно піднятися з цього клятого ліжка, Максим з дивовижною впевненістю говорив, що все минеться і я неодмінно подолаю свою недугу. А ще напівжартома-напівсерйозно обіцяв, що коли все у мене налагодиться він неодмінно приїде до мене в гості, на нашому сільському ставку зловить найбільше щуку і зварить таку смачну рибну юшку, яку я в житті ще не куштувала.

У це важко повірити, та все сказане тоді чоловіком справдилося на всі сто відсотків. Не відразу, та все ж мій фізичний стан все ж нормалізувався. Завдяки виснажливим тренуванням, дорогим лікам і вправним масажистам я врешті-решт повернулася до звичайного життя. Змогла не тільки стати на ноги, але й самотужки приїхати в рідне село. Звісно про роботу експедитором довелося забути, але я рада була навіть з того, що можу власними силами дбати про дітей, та поратися по домашньому господарству. Все інше стало таким несуттєвим й малозначущим.

Коли від моєї недуги практично не залишилося й сліду Максим виконав дану мені в лікарні обіцянку. Одного чудового дня взяв та й приїхав в гості. Правда обійшлося буз рибалки на сільському ставку. Рибу привіз зі собою, але зварена ним юшка дійсно виявилася надзвичайно смачною. Діти в час були в літньому таборі, наше дружнє частування затягнулося до пізньої години, а коли вечірні сутінки огорнули село ми вперше й згрішили. Як це сталося не збагну й досі. Просто сиділи, розмовляли, і я незчулася як опинилася в його обіймах. А потім була ніч жагучої пристрасті про яку мені соромно згадувати.