Читати книгу - "Луска драконячого серця , Віка Лукашук"

Ранок зустрів мене цвірінчанням птахів, що літали навколо замка містера Уелса. Ця споруда знову змінила своє положення за якусь, хай йому грець, коротеньку нічку. Тепер я чула недалечко звук від крапель водоспаду, що летіли навсібіч, а хмари, як і має бути в Долинах Русалок-Соніоп, мали рожевий колір. 

  Щодо цих от створінь, то поділяються вони на русалок: амальта, вейс-орді та соніоп. Перші два види мають зеленувато-блакитний колір та мешкають тільки на землі, біля боліт та інших водойм. З ними краще не зв'язуватись, бо ходить повір'я, що ці істоти можуть зачаровувати своїм тоненьким голосом, схожим на свист вітру та шепотіння думок. Що відбувається потім я й не знаю, але здогадуюсь, що живим ви не повернетеся від них. 

  Соніоп проживають спокійне життя, мешкаючи в Небесному водоспаді Сонлайт. Вони споживають погані сни, і таким чином очищають звичайних людей від кошмарів та безсоння. А також є друзями лемчатків, а тому, як ви зрозуміли, мої вороги. 

  Мільярдський і досі спав у своїй кімнатці, а тому, одягнувши капці та начаклувавши собі гарну зачіску (яка невдовзі стала схожою на купу волосіння, що стирчало в різні, хай йому грець, боки), я пішла на кухню, аби зробити собі легеньку каву із запахом молока та карамелі. 

  Феї вже давно працювали, махаючи своїми невгамовними ні на хвилину прозорими крильцятами. Один з головних кухарів (завбільшки з мій мізинець) ніс на невеличкій тарілці кусень пирога. 

  – Мерсі, – відказала я, забравши у нього їжу. 

  Цей Малунчик (я завжди його так називаю, бо, чесно кажучи, не можу запам'ятати справжнє ім'я) почав лаятися своєю мовою, а я лише махнула рукою та пішла коридором в бік кімнатки містера Уелса, мугикаючи під ніс якусь знайому пісеньку тролів. 

  До речі, тролі – це справжні митці! Вони вправно володіють як скрипкою, так і гітарою, або ж навіть флейтою. Тож їхні концерти варто замовляти на рік уперед! Але історія зараз не про них. Хоча от згадати, звісно, є що. Та про це пізніше. 

  Побачивши пухкеньку жіночку у білому фартушку та зеленій сукні я зупинилась та, закинувши останній кусень пирога до рота, мовила: 

  – У пана.., даруйте, – я проковтнула страву, – Мільярдського буде скоро, схоже, весілля. Тож варто замовити найкращого ведучого! 

  Натомість жінка лише підвела свій суворий погляд. Мені стало дещо смішно, бо досягала мені ця панна хіба що живота, а тому здавалася напрочуд маленькою. 

  Поставивши швабру у відро з водою, відповіла, схрестивши руки на грудях: 

  – І з яких це пір я маю слухатися якусь невдалу чарівницю? Га? 

  – З цих пір, панно. З цих от пір, – засміявшись, я пішла коридором вперед, продовжуючи мугикати веселенькі пісеньки. 

  – Дурко з магією! – вигукнула ображена жіночка. 

  – Дурко без магії! – відказала я та завернула в інший бік коридору (не забувши начаклувати летюче відерце, звісно). 

  Нарешті дочвалавши до просторої кімнати вже хотіла відчинити двері, та їх наче хтось тримав з іншої сторони. Це мене аж ніяк не тішило. Адже забирати час у великої Валенсії Стротігаурд це вже нахабство! 

  Тоненьким голоском я крикнула крізь щілину між дверями, намагаючись одночасно розгледіти що ж там відбувається. 

  – Пане Уелсе! Щось сталося? 

  У відповідь тихе схлипування. «Хай йому грець, що коїться?», – подумала я до себе.

  – Пане Уелсе, невже проспали час сніданку? – засміялася я, шукаючи свою чарівну паличку у вигляді вінчика із зірочкою на кінці. 

  Так, так, на звичайну паличку мені аж ніяк не вистачало грошенят, а тому прабабця вирішила зачаклувати свій вінчик для млинців. Ну і хай. Проте це набагато практичніше за якісь там палички з пилком сузір'я та думок! Спробуйте самі, якщо не вірите! 

  – Сер? Містер? Пане? Пропане? Бутане? Тьху, ти! – прошепотіла я. – Аж язик заплітається. З вами все добре? 

  У відповідь знов ця клята тиша. 

  – Ну і добренько, тоді я пішла! – зраділа я та вже хотіла рушати, але мене зупинило ще одне схлипування, а потім голосний вигук: 

  – Не йди! В мене… проблема. 

  Нарешті відчинивши двері я побачила цю от проблемку. Величеньку, завбільшки з дракона так точно. А точніше: величезного, хай йому грець, дракона! 

  – Ну, нє! – розвернулася я. – Таке лікувати я не вмію. Ви там у другу подобу: шусть, чи як там називається людський облік? А я краще… 

  – Не можу! – знов проревів дракон. – Я не можу! Це ця клята хвороба! 

  Сівши на підлогу, вирішила подумати позитивно. По-перше, тепер ця от істотка зможе оселитися десь у горах, а я, як кращий працівник-чарівник, успадкую цей от замок. Хм, непогано… непогано…