Читати книгу - "Кохана плоть, Сніжний Василіск"

- Ніхто не заслужив. Але він особливо.

- Може, візьмеш вихідний? І заспокійливих пігулок у медпункті. Відпочинеш, отямишся. Повір, валеріанка допомагає більше, ніж похмілля.

- Подивимось.

- Не бачила Йоші?

- Зі вчора не бачила. Може, захворів і залишився у себе?

- Ні, в кімнаті порожньо. Він завжди виходить на зміну рано вранці, щоб приготувати сніданок до того, як інші прокинуться, а сьогодні начебто ніхто до сніданку і не торкався.

- Дивно. Скрізь шукали? Може, зайшов кудись за запасами, і стало погано?

- Та чорт його знає. Вже всіх опитали, ніхто з вечора його не бачив.

- Сподіваюся, з ним все гаразд.

- Ага. Не уявляю, куди можна зникнути на такій обмеженій території. Не пішов же він на вулицю? Один. Що кухареві там робити?

Помічник кухаря вже третій день лежав у своїй кімнаті із застудою, але до обіду вийшов на кухню, щоб не лишати команду голодною. Домовились допомагати йому по черзі, хто буде вільний. На 6 осіб самотужки готувати непросто, нешвидко.

Наступного дня я постаралась повернутись до роботи, але все валилося з рук. Хотілося вити від горя. Забитися у дальній кут, і плакати, доки не засну. Цілий день довелося відмовляти себе від походу в холодильник. Побачити його труп ще раз не дасть мені ніякого заспокоєння. Тільки серце ще раз роз’ятрить, а я й так цілий день на пігулках.

До кінця вихідних Йоші так і не знайшовся — більше того, зник і помічник. Обшукали все — усередині, зовні, підсобні приміщення, ангари. Їхні куртки та вуличне взуття на місці. Без них на вулицю ніхто у здоровому глузді не вийшов би. Ніби розчинились у повітрі. У їхніх кімнатах не знайшли нічого підозрілого, жодних записок, нотаток, зачіпок. Призначили готувати щодня по черзі по двоє. Моя черга була у вівторок, тому в понеділок я постаралася приділити час своїм прямим обов'язкам, і після вилазки, подихавши свіжим повітрям і принісши нові зразки рослин для вивчення, я провела увесь день в лабораторії. Спати пішла пізно, в коридорах уже було пусто. Зазвичай, ідучи спати у такий час, єдиним, хто ще не спав, був Аллен, який просто чекав, поки я закінчу, щоб піти спати разом. Аллен… Як мені тебе не вистачає.

У моїй кімнаті було надто самотньо, тож я знову пішла спати в його ліжко. Загорнувшись у його футболку. Подушка все ще пахне його парфумом. Боляче, але не можу від цього відмовитись. Не можу змусити себе. Тільки тут я хоч якось можу заснути. І сподіватися на щось, окрім кошмарів.

З ранку йдемо з Тобі в холодильну камеру за беконом та яйцями і замороженими заготовками вафель. Кидаю швидкий погляд до дальньої стіни, і крізь свинячі туші бачу, що ковдра знову на підлозі. І койка… порожня?

- Де Аллен? - Іду до ліжка, притискаючи до себе вафлі.

- В сенсі? - Відкликається колега з іншого кінця камери.

- Тут порожньо. - Заглядаю під койку, озираюсь навкруги — тут і там розмазані та замерзлі сліди крові, тіла ніде немає. Серце починає панічно битися в грудях. - Я ж не божеволію, тут порожньо? Тобі?

- Пусто, - підтверджує він, оглядаючи камеру навколо. - Що за чортівня? - Відкриваємо всі холодильники, шафи, заглядаємо під полицями — ніде нічого.

- Він же не міг випаруватися. Трупи так не роблять. Він не міг просто встати та піти.

- Хтось переніс його, може? Щоб не лежав поруч із продуктами, чи щось таке.

- Куди? Надвір, у сніг?

- Як варіант.

- Безсердечно. А якщо там його знайдуть ведмеді, знову?

За сніданком питаю в усіх, чи ніхто не переміщав тіло. Усі заперечують. Дивляться на мене, як на божевільну. Здається, хтось тут чогось не домовляє. Він не міг піти сам, його можна було лише винести звідти. Ще й ковдру кинули. У плівку замотали, чи що? Як свинячу тушу? Як так можна ставитися до людини?

Після сніданку допомагаю вимити посуд, одягаюся та йду надвір оглядати околиці. Я їм не вірю. Він не міг просто зникнути. Мій бідний хлопчик, навіть після смерті не дають спокою. Звірі. Я з ними більше в одну зміну не поїду. З мене досить.

Завірюха посилюється, видимості далі півтора метра ніякої. Оглянула все, що спромоглася, від ангарів до паркану станції, і трохи за парканом. Ніде ні сліду, а якщо й були, хуртовина їх вже занесла. Чортова погода, чортові брехуни! Невже його винесли за станцію та кинули кудись у сніг? Виродки. Як тільки непогода вщухне, я повернуся і огляну все, куди зможу дійти. Я його знайду. І заберу з собою, коли звідси виїжджатиму.

Вночі знову йду спати до його кімнати. Посеред ночі прокидаюсь від відчуття чужих рук на своєму тілі. Не встигаю скрикнути, як долоня затискає мій рот.