Читати книгу - "Кохана плоть, Сніжний Василіск"

Вночі знову йду спати до його кімнати. Посеред ночі прокидаюсь від відчуття чужих рук на своєму тілі. Не встигаю скрикнути, як долоня затискає мій рот.

- Ш-ш-ш, не кричи. - Я знаю цей голос. - Це я, все добре. - Не може бути. Я сплю? Намагаюся говорити, але рука заглушує всі звуки. - Обіцяєш не кричати? - Киваю. Як тільки долоня опускається з мого обличчя, повертаюся, і бачу знайомі яскраво-блакитні очі, обрамлені коричневими віями, на подушці навпроти мене.

- Аллене... Ти помер. - Кладу руку йому на щоку — тепла м'яка шкіра. Я точно сплю. Цього не може бути, я просто перенервувала вдень.

- Було діло. Але зараз я тут. Живий. Дивись, - він опускає мою руку собі на шию, під пальцями виразно відчувається пульс, - я знову живий. Це ж чудово, правда? Адже ти так цього хотіла.

- Це явно сон. Такого не буває.

- Чому? Ти не віриш своїм очам? Своїм рукам? - Проводить моєю долонею вниз по своїх грудях. Теплий. Наче й справді живий. Серце б'ється. Опускаю очі — його одяг весь порізаний, у засохлій крові.

- Як це розуміти?

- Диво, - посміхається він. - Я знаю, як людині науки, тобі складно повірити у якісь дива, але так і сталося. Я помер, а потім прокинувся в холодильнику, один, у темряві.

- Тобі ведмідь відгриз увесь бік, порвав органи, вони не могли просто вирости назад, - обводжу долонею його бік, який, я на власні очі бачила, був увесь знівечений — все на місці, шкіра, жива плоть під нею. Немає навіть шрамів. Як? Як таке могло статися? - Я не розумію, Аллене. Такого просто не буває в природі. Я знаю достатньо про людське тіло, і впевнена, що воно так просто не вміє. - Що з ним? Це якийсь експеримент? Він був піддослідним? Чому мені не сказав? Він сам, взагалі, знав?

- Ти не рада, що я знову живий?

- Звичайно, рада, Аллене. Звичайно. - Обіймаю його, зарившись обличчям у шию. Від нього пахне кров'ю. - Тебе хтось бачив?

- Ніхто. Я лише тобі можу довіряти. Ніхто, крім тебе, не повинен знати про мене.

- Люди знають, що твій труп зник з холодильника.

- Нехай продовжують думати, що його викинули на вулицю.

- Тобі треба помитися. Пахнеш огидно.

- Проводиш мене? Щоб ніхто не зайшов у душову.

- Звичайно.

Поки він миється, щось наспівуючи собі під ніс, я стою на варті, голова пухне від того, що відбувається. Що ми насправді тут робимо, на цій станції? Вивчаємо зміну клімату, скам'янілості, мінерали, залишки живих організмів, коріння та трави, чи за всім цим стоять якісь експерименти над людьми, про які наше начальство мовчить? Хто має бути в курсі? Місцеві лікарі? Я не знаю, що вони робили там із його тілом, коли мене виперли за двері. Вони поралися досить довго. То воно й було? Вони йому щось вкололи? У них в операційній є сейф з медикаментами, до якого інші працівники станції доступу не мають. Що вони там тримають? Якась сироватка, щоб воскрешати мертвих? Як зручно робити це далеко від цивілізації, у вічній мерзлоті, де легко позбутися невдалих результатів, і ніхто їх ніколи не знайде. А чи був той ведмідь випадковістю? Якщо вони зробили це спеціально... Виродки, та як вони тільки могли вибрати для цього саме Аллена! Виблядки!

- Ти ж нічого особливого не підписував? - Запитую, коли сидимо вже в його кімнаті, він витирає мокре волосся рушником.

- Як і всі.

- Що, якщо вони спеціально це підлаштували? Якщо це експеримент?

- Я не знаю.

- Я й уявити не можу, що ти пережив. Мій бідний, - гладжу його по щоці, він перехоплює мою руку і цілує долоню. - Як я за тобою сумувала. - Мій голос тремтить, у горлі грудок сліз. - Ти не уявляєш.

Боюся засинати — раптом це й справді сон, і коли я розплющу очі, його знову не буде поруч? Але втома бере своє, і зранку під дзвін будильника я бачу поряд його обличчя. Камінь із душі. Не важливо, яким чином — він живий, він поряд, він зі мною. Звичайно, я намагатимуся розкопати деталі, якщо тут і справді проводять експерименти на людях — це має бути розкрито. Це неетично, нелюдяно, таке не можна проводити без письмової нотаріально завіреної згоди. Це дуже серйозна річ. Але як я рада, що можу знову бачити це миле обличчя і відчувати його тепло. Живе тепло.

День в лабораторії тягнеться нестерпно довго. Викриваю момент, щоб пробратися в операційну, поки лікарів нема на місці — знаходжу документи, що стосуються інциденту з Алленом, свідоцтво про смерть — ніде нічого підозрілого. Комп'ютер запаролений, навмання я точно в нього не зайду. Я впевнена, що там щось є, як і в закритому сейфі. Потрібно вигадати, як туди дістатися.

Обід і вечерю беру з собою, пославшись на погане самопочуття — Аллен чекає в моїй кімнаті, ділюся з ним їжею. Крім м'яса його нічого не цікавить, тож віддаю йому все, а сама їм овочі, що залишилися, і макарони. Можу його зрозуміти, після перенесеного стресу для організму йому потрібно якнайбільше поживних речовин, а найбільше їх якраз у м'ясі. Перед сном приношу йому копченого бекону та пару банок тушонки. Йому треба набиратися сили.

Наступної ночі прокидаюся від холоду в порожньому ліжку.

- Аллен?

Ніхто не озивається. Відійшов до вбиральні? Чекаю кілька хвилин, не повертається. Накидаю в'язаний кардиган поверх піжами, виходжу в коридор. В його кімнаті нікого немає. У спільній вітальні порожньо і темно. На межі житлових кімнат та кухонної зони чую глухий стукіт, йду на звук. Зголоднів і пішов на пошуки їжі? Іду в напрямку комори з запасами, і, підходячи, переконуюсь, що звуки лунають звідти. Відчиняю двері, і мене ледь не нудить прямо на місці — Аллен, весь у крові, сидить, згорбившись, над людським тілом, вгризаючись у вже пристойно роздерте тіло. Якого біса… Піднімає на мене очі, облизує губи від крові.

- Ти трохи невчасно, сонечко. - Посміхається так повсякденно, ніби я відволікла його від читання газети. Тіло в його руках сіпається. Я знаю це обличчя… Маркус… Нудота підкочується до горла.

- Аллене, що ти робиш? - Дихання пришвидшується. Він дивиться на мене спокійно — блакитні очі, як холодні крижинки на кривавому полотні.