Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

Приватний слідчий Майкл Беззел, гуру методології відкритих джерел, розшукував злодіїв на замовлення ФБР, прочісуючи такі дорогі бази даних, що для аматорів вони були недоступні. «Тепер, з OSINT, за понад 98 % даних, які мені потрібно про когось дізнатися, платити не треба. Тому я цілковито на боці OSINT. Я зрозумів, що це може бути доступним кожному», — сказав він 12.

Генерал Майкл Флінн, коли керував розвідуправлінням Міністерства оборони США (ще до того, як зганьбився в адміністрації Трампа 13), зауважував, що раніше 90 % цінної інформації надходило із секретних джерел. Після появи соціальних медіа все стало навпаки: 90 % цінної інформації надходить із загальнодоступних відкритих джерел 14.

Розвідувальні органи завжди збирали інформацію із відкритих джерел: переглядали газети, слухали радіопрограми. Але здебільшого вони зневажали такий матеріал, надаючи перевагу конспіративним джерелам, що виправдовувало їхні величезні бюджети і вплив. У решти людей доступу до секретних даних не було: доводилося довіряти тим, хто їх мав. Довіра громадськості похитнулася під час війни в Іраку, коли коаліція на чолі зі США виправдала вторгнення заявами про зброю масового знищення в Саддама Хусейна: ці заяви виявилися безпідставними.

Проблема суспільної недовіри нині набагато ширша, ніж недовіра мас до еліт. Громадяни сприймають одне одного з глибокою підозрою, кожен політичний табір перебуває у своїй інформаційній бульбашці. Є спокуса вважати себе — чи то читачів книжок, чи глядачів телебачення, чи борців з дезінформацією — людьми іншого рівня порівняно з довірливими прихильниками теорій змов. Проте чимало з того, у що кожен із нас вірить, ми свого часу почули від когось іншого. Тому експерти життєво важливі. Але зараз уже й цього замало. Правда стала питанням групової лояльності, і це катастрофа. Тому сьогодні кожен повинен мати можливість перевірити аргументи сторін. Метод Bellingcat такий: клацніть на посилання і перевірте наші висновки самостійно.

Багато років тому про інтернет говорили як про кіберутопію, що чекає десь за рогом. Останнім часом громадська думка схиляється у зворотний бік. У цифровій ері вбачають такий собі таран, що зносить на своєму шляху все: журналістику, освіченість, політику. Ми в Bellingcat не поділяємо такого кіберпесимізму. Чудеса інтернету все ще можуть працювати на благо. Однак захист суспільства і правди вже не є прерогативою інституцій. Тепер це стосується нас усіх.

Не йдеться про допуск до надсекретних матеріалів чи посвячення в інформацію для обраних. Bellingcat — це те, чого не було ніколи досі: народна розвідка.

Після пообідньої молитви 2 лютого 2011 року на майдан Тахрір приїхали автобуси. Доти тисячі протестувальників багато днів утримували це кругове перехрестя в центрі Каїра, вимагаючи відставки президента Хосні Мубарака, який був диктатором Єгипту впродовж тридцяти років. З автобусів вийшли чоловіки з мачете, битками і клинковими бритвами. Вони мали не приєднатися до протестувальників, а розігнати їх.

Спочатку ці люди вешталися довкола, вигукуючи погрози. Звідкись під’їхали вершники. Кілька чоловіків осідлали верблюдів і кинулися в натовп, розмахуючи шаблями. Найсміливіші демонстранти намагалися сформувати периметр. Але на них нападали й згори: прибічники режиму кидали цеглу з дахів, обливали окропом протестувальників на відступах. Огорнуті хмарами сльозогінного газу, демонстранти затуляли роти мокрими ганчірками. Військові старалися не помічати, як бандити цілять у журналістів. Протестувальники розкопували дороги, добуваючи каміння для захисту. Командир танка, збентежений наказом не захищати невинних, засунув собі в рот пістолет і погрожував самогубством, аби не спостерігати склавши руки за масовим убивством. Інші військові просто кидали свої пости. Вночі сутички ще тривали, але більшість журналістів припинила репортажі. Бої то розгорялися з новою силою, то затихали, тож ходити по вулиці, щось розповідаючи, було надто небезпечно.

Один журналіст, Енді Карвін із Національного суспільного радіо, залишався на позиції весь день, збираючи в цілісну картину уривчасті новини про поточний перебіг Верблюжої битви. Він не мусив ховатися чи притискати до рота змочену оцтом ганчірку, щоб знешкодити газ. Він сидів за комп’ютером у Вашингтоні й збирав хроніку Арабської весни через соцмедіа. «З кожним новим твітом я дедалі краще уявляв ситуацію на місці, — писав він згодом. — У кожного, хто твітив із майдану Тахрір, був свій особливий ракурс, однак він обмежувався найближчим полем зору. Вони ніяк не могли розповісти, що діється в інших місцях».

«Я уявляв, що літаю над полем битви на гелікоптері й спостерігаю за подіями внизу, — ділився він. — У моїй голові все зводилося в цілісну картину: на місці подій у мене не було б можливості так охопити ситуацію» 15.

Місяцями Карвін твітив по вісімнадцять годин на день, сім днів на тиждень, розповідаючи про повстання в Тунісі, Єгипті, Бахрейні, Лівії, Ємені, Сирії. Часто кількість твітів перевалювала за тисячу на день, і якось Twitter заблокував його акаунт, прийнявши за спамера 16. Міжнародні кореспонденти, які пишаються роботою в гарячих точках, не вважали цю діяльність справжнім репортерством. Але для новинної індустрії, що потерпає від скорочень фінансування, залучати соцмережі як джерела новин було дуже привабливим варіантом. Проблема полягала в тому, що багато людей, які пишуть у твітері, — ідейні активісти. То як журналісти, які читали твіти з іншого боку планети, не знаючи мови й тим паче культурного контексту, могли зрозуміти, що відбувається?

Арабська весна порушила питання, що стало головним для новинарства цифрової доби: перевірка фактів. Як дізнатися, що є правдою? Як знати, що саме ви бачите перед собою?

Я знов і знов міркував про це на своїй офісній роботі в Лестері, де просиджував вільний час за робочим столом, дивлячись стрими з вікна готелю на майдані Тахрір. Поліція відтіснила протестувальників, ті посунули поліцію назад — дивне театральне видовище: натовп перекочувався з місця на місце, сцену затягувало сльозогінним газом, у повітрі літало каміння, стріляли водомети.

Задовго до цього я думав, чи не стати журналістом, можливо, навіть вести репортажі з місця подій. Але в коледжі я був не найкращим студентом, потім кинув навчання, змінив