Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

– Але ж ти поліцейський? – навіщось спитала. Чи не все одно мені? Та ні. Як виявилося, не байдуже. – У тебе робота чи, як там правильно, служба?

– Я патрульний, – дивлячись повз мене, незворушно відповів Павло, – був.

– А тепер? – Не вгамовувалася я.

І чого я причепилася до нього із запитаннями? Завжди ж хотіла, щоб дав мені спокій. Значить, маю радіти, що він нарешті погодився. Але радість чомусь не приходила.

– А тепер, – незворушно повторив блондин, – уже не патрульний. Це професія не довічна. Я відправлю тебе назад порталом. Мама тебе проводить і викличе таксі. Ходімо.

Він не зробив жодної спроби доторкнутися до мене або хоча б наблизитися, просто попрямував до стіни з величезних дерев, впевнений, що я піду слідом.

– Ти зовсім не збираєшся повертатися?

– Я думаю, нема чого.

Ось як? То була дуже потрібна, типу моя дружина і нікуди не дінешся, а тепер навіть дивитися на мене не хоче.

Та й подумаєш. Мені ж краще. Але якась неправильність того, що відбувається, турбувала і насторожувала. Якщо він раніше казав, що малюнок на моєму зап'ясті не змивається і не стирається, що означає нерозривність шлюбу, то я так і залишусь його дружиною, а він мені чоловіком?

– Послухай, Павле, – гукнула, бігом наздоганяючи уже майже не чоловіка, що відійшов на кілька кроків – А як...?

Раптом почулося різке клацання, а слідом за ним – тихий передзвін. Павло дістав із кишені невелику квадратну платівку і провів по ній долонею. Платівка засвітилася м'яким бежевим світлом.

– Нарідіс? – пролунав веселий чоловічий голос. Він звучав чітко і голосно, начебто його власник стояв зовсім поряд. – Це тебе там принесло, друже?

– Так, Слай, це я, – підтвердив блондин.

– А чому досі не перетнув контур? Захист уже кілька хвилин тому відзначив твою появу. Щось відбулося?

– Ні, нічого такого, про що я маю доповідати. Просто я прибув не один.

– Невже? – реготнув невидимий співрозмовник, – тільки не кажи, що тобі нарешті вдалося затягнути сюди свою незговірливу дівчину.

– Слай, – голос Павла став холоднішим за арктичний лід, – це не твоя справа.

– Що ж ти за мужик, Нарідіс, якщо не в змозі впоратися зі своєю парою? – жартував хлопець. – Ось уже не думав, що...

– Слай, – вбивчий тон, від якого у мене мороз пройшов по шкірі, змусив нарешті замовкнути любителя побалакати, – ще одне слово, і я викличу тебе на поєдинок біля останньої межі.

У відповідь – жодного слова. І навіть мені стало зрозуміло, що йдеться не про гру в шахи.

На кілька секунд запанувала гнітюча тиша. Здавалося, навіть сама природа завмерла в очікуванні реакції невидимого співрозмовника Павла.

Я стояла ні жива ні мертва. Блондин же нерухомо дивився на аналог земного телефону, що світився. А потім платівка просто згасла.

Павло шумно видихнув і, навіть не глянувши на мене, поклав переговорний пристрій у кишеню і відновив рух. Зрозуміло, що я пішла слідом. Йому й озиратися не треба було, щоб у цьому переконатись. Він і не озирався.

Подібне ставлення начебто й не мало б мене зачіпати, адже я стільки разів просила, щоб він дав мені спокій, але зачепило дуже сильно. А чому, постає питання? Він же робить саме те, що я хотіла – збирається відправити мене додому і більше не мозолити мені очі.

Але як бути з тим, що він мій чоловік? Він так і вважатиме мене своєю дружиною і більше не одружиться? А я? Як мені бути? Не зараз, але з часом я не проти, щоб у мене з'явилася маленька принцеса. Від сина теж не відмовилася б і любила б його не менше, але дівчинка, крихітна лялечка, частка мене – це мрія будь-якої жінки. Ну, крім моєї матусі.

Щоправда, є одна невелика проблема, але я її згодом вирішу. Знайдеться ж, зрештою, чоловік, з яким мені буде не гидко розділити ліжко.

«Ох! – Вибухнула в мене в голові неймовірна здогадка. – А він, схоже, вже знайшовся!»

Якщо Павло – перевертень, і я, як з'ясувалося, – теж, от і відгадка, чому я не хотіла ні з ким зі своїх хлопців кохатися, а Макса взагалі позбавила впевненості у своїх сексуальних здібностях.

Цього року жіноче свято 8 Березня ми відзначали дружною компанією: я з Максимом, Льолька з Мишком і дві Ольжині однокласниці з одним хлопцем на двох. Вони поки що не визначилися, кому з них він потрібніший.

Було весело і цікаво: танці до упаду, смішні конкурси та пісні до хрипоти. Алкоголь тільки для підтримки традицій і святкового настрою. 

Трохи випивши, Макс наважився запропонувати провести ніч разом, і я погодилася. Хлопець мені подобався, і тим більше незрозумілим стало те, що сталося в нього вдома. До ліжка ми так і не дійшли: одразу в коридорі, швидко зачинивши двері, Макс рішуче притягнув мене до своїх грудей і накрив своїми губами мої в гарячому і вимогливому поцілунку. 

Спочатку мені подобалося його нетерпіння, гарячі губи, руки, що ніжно пестять... І раптом усе вмить змінилося. Пальці, що гарячково стягували з мене одяг, стали здаватися холодними й липкими, від жаркого дихання хлопця лоскотало в носі, а його поцілунки стали неприємними. І весь він став мені просто неприємний. 

Я спробувала подолати почуття неприйняття, але нічого не вийшло. Ледве відштовхнула розпаленого хлопця, який вже викликав у мене справжню огиду. Макс навіть спочатку не зрозумів, що я пручаюсь, настільки був вже до всього готовий. А коли усвідомив, що щось пішло не за планом, розчепив обійми. Я ж миттю замовила таксі і, впорядковуючи одяг, рвонула на вихід. Так нічого й не пояснивши приголомшеному хлопцю, який від розгубленості навіть не намагався мене затримати.

Поки згадувала цей неприємний епізод, Павло наблизився до двох дерев, які стояли по обидва боки дороги, як вартові.

А далі... я зупинилась і протерла очі. Не може бути! Такого просто не буває!

Пашка підняв праву руку і привітно помахав, наче комусь зі знайомих. І ці дві махини, які я звала деревами, заворушилися, їх величезні бічні гілки, зашелестівши листям, притиснулися до дерев'яних "грудей", і зелені велетні поважно вклонилися.