Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

– У барлогах ведмеді живуть, – сердито примружився блондин.

– Зрозуміло, – згідно кивнула головою, – очевидно, це означає, що ти не ведмідь?

– Саме так.

– А живеш там? – махнула рукою у бік лісу, скептично похитавши головою.

Він тільки кивнув, дивлячись на мене.

Це якийсь дурдом на канікулах. Якби не бачила на власні очі, що ми явно перемістилися з дому в якесь дивне й незрозуміле місце, то подумала б, що в нього з головою цілковитий непорядок.

– Гаразд, – рішуче кинула я, – вважатимемо, що ти показав мені те, що збирався, і я вразилася. А тепер досить. Поверни мене додому, будь ти там хто – хоч мамонт, хоч ховрах.

Аполлінарій загарчав:

– Вовк я!

Я тільки рот розкрила, але тієї ж миті поруч зі мною з'явився величезний білий звір. Жовто-зелені очі хижо блиснули мені в обличчя.

– Боже! – Помертвілими губами прошепотіла я і позадкувала. Вовк вишкірився, і я від жаху розвернулась, і несамовито кинулася бігти. І хоч розум просто кричав, що звірюзі наздогнати мене – як раз плюнути, інстинкт самозбереження вимагав діяти. Бігти щосили, поки хоч на одне зітхання вистачає в грудях повітря. Поки ноги можуть рухатися.

Летіла, не розбираючи дороги, не дивлячись, куди... А скільки можна пробігти на високих підборах? Зачепилася за якийсь виступ, замахала руками, намагаючись зберегти рівновагу, і молячись, щоб хоч шию собі не зламати, почала падати. Але до землі я навіть не торкнулася. Сильні руки підхопили мене і міцно притиснули до твердих чоловічих грудей.

– Дитинко, – схвильований переривчастий шепіт пролунав майже біля мого вуха, – заради бога, не бійся.

Я спробувала вирватися, і він лише трохи послабив хватку, не зводячи пильного погляду з мого обличчя.

– Ти – тварина! – Схлипнула, все ще намагаючись вирватися. 

Тільки ніхто не збирався мене відпускати.

– Чим далі, тим більше мені хочеться прибити цю тупу ляльку Веріде. Вона зобов'язана була розповісти тобі все, або попередити, принаймні, – зло процідив він крізь зуби, міцніше притискаючи мою голову до своїх грудей, – Ну так, дівчинко моя, я – звір. Так само як і ти. Нехай і наполовину.

– Що ти верзеш? – Мене вже просто трясло. – Я не тварина. 

Хоча розуміла, що після цієї демонстрації нічого вже не здивує, навіть якщо виявиться, що я – коза з рогами. Але так просто відразу визнати, що це правда, було вище моїх сил.

– Маленька моя, – тихо промовив Павло, – я шкодую, що злякав тебе. Я не планував це.

Я схлипнула, потім ще, а потім взагалі заплакала.

– Віка, – блондин так розгубився, що випустив мене з обіймів і нерішуче відступив.

Я чесно намагалася заспокоїтись, але виходило не дуже добре. Точніше, зовсім нічого не виходило. Від пережитого переляку, напевно, злетів якийсь невидимий запобіжник, і ось уже я, присівши посередині дороги навпочіпки й закривши руками обличчя, ганебно ридаю. Навіть не можу згадати, коли востаннє я показувала таку слабкість перед сторонніми.

– Віка ... Ось чорт! Віко, будь ласка, не плач. Ходімо, я відправлю тебе додому, якщо ти так мене не переносиш. Я принаймні спробував... Та гори воно... Ходімо...

– Та відвернись ти! – Проридала я, піднявши голову. – І так нудить, ще й ти мене заплакану розглядаєш. Іди з очей моїх!

Павло зробив рух, ніби збирався підняти мене, але після цих злих слів відсахнувся, ніби на стіну налетів, і завмер. Потім зміряв мене приреченим поглядом, відвернувся і відійшов

Образливо мені стало ще більше, довів до сліз і тепер навіть стояти поруч не бажає. Тому я плакала і плакала.

Що зі мною останнім часом відбувається? Така поведінка мені зовсім невластива. Зовсім збожеволіла на нервовому ґрунті, сама не знаю, що хочу. Можливо, це позаплановий ПМС дається взнаки.

Знову спробувала взяти себе в руки, і цього разу вдалося. Почала поступово заспокоюватися і, схлипнувши востаннє, підвелася. Ретельно витерла обличчя хусточкою і глянула на чоловіка, який мене сюди “запросив”

Звісно, що Павло чудово чув, що я вже не плачу, але обертатися не поспішав. Стояв нерухомо, як манекен на вітрині. Його плечі були напружені, наче він чекав удару чи нападу. Дивно, його світле волосся у світлі зеленого місяця набуло ледь помітного рожевого відтінку. Як таке можливо?

Я перевела подих і озирнулася. Виявляється, я несвідомо бігла дорогою у бік лісу. І тепер передні дерева знаходилися не далі ніж п'ятнадцять метрів. Жодного просвіту між ними не побачила, скільки не вдивлялася.

Розуміла, що мій чоловік справді десь тут живе, інакше навіщо було мене сюди приводити, але все одно не могла уявити його в цьому чепурному костюмі у якійсь лісовій хижці.Але ж він – вовк. А я? Хто я?

Знову кинула погляд на блондина, який стояв спиною до мене.

– Аполлінарію, – покликала напівголосно. Досить уже стояти посеред похмурого краєвиду, погостювали, час і повертатися.

Павло неквапом обернувся і підняв на мене очі.

Ой, матусю, що сталося? За ті кілька хвилин, що він стояв відвернувшись, вираз його обличчя повністю змінився. За весь час нашого знайомства я вперше бачила його такого... такого... чужого. Холодний непроникний погляд, міцно стиснуті губи, насуплені брови, все це ніби наказувало не наближатися. Між нами раптово зросла надміцна стіна відчуження.

 І тільки тепер я зрозуміла, що сказала – що мене нудить. Я знову це сказала. А він, що не дивно, одразу прийняв ці слова на свій рахунок. Але цього разу я справді не хотіла його образити. Просто сама ситуація мене вразила. Мені дійсно стало погано. Не кожен день доводиться дізнаватися, що твій залицяльник – справжній вовчисько, а ти сама – взагалі не зрозуміло хто.

– Пашо, – винувато подивилась я на нього, – послухай...

– Нічого не треба пояснювати, Вікторіє. Я вже сказав, що ти повернешся додому.

– А ти? – спитала нерішуче.

– Я вже вдома, – рівним голосом відповів він. – У твоєму світі мені більше нічого робити.