Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

О! А ми знову опинилися на вулиці. То навіщо ми ходили по всьому будинку? Хіба не могли вийти туди, звідки увійшли?

Клацнув вимикач на стіні, і одразу запалали три яскраві лампочки на невисокому ліхтарному стовпі. Я здивовано озирнулася. Оце так фокус! Виявилося, що ми вийшли на внутрішній двір, оточений з усіх боків мурами будинку. Потрапити сюди можна було лише з приміщення.

У центрі дворика я побачила дерев'яну альтанку, яскраво освітлену лампами. Восьмигранна, з низенькими перильними огорожами та стовпами, пофарбованими білою фарбою. Червоний дах прикрашений білими кружальцями, наче гриб-мухомор. Альтанку оточували квіткові клумби в мальовничому безладді. Деякі рослини вже розцвіли.

До альтанки вела доріжка, викладена гарною рожевою плиткою. З першого погляду не зрозумієш, з якого матеріалу. Роздивитися краще не вдалося. Мене знову нахабно потягли, тепер – до альтанки.

Потихеньку до мене дійшло, що це щось на кшталт романтичного побачення. Ніч (вірніше, пізній вечір), альтанка, свічки... Хоча, у нашому випадку, замість свічок – ліхтарі.

Мені навіть стало цікаво, що він запланував далі? Не стане ж і справді повзати переді мною на колінах, як я колись мріяла?

Я відразу посміялася над собою. Яка романтика? Просто відокремлена альтанка – ідеальне місце для приватної розмови. От і поговоримо.

Подолавши дві сходинки, що ведуть усередину, я ступила на блискучу лаковану підлогу.

Варто було моїй нозі торкнутися до дерев'яного паркету й руки до поруччя, як вони одразу потеплішали і засвітилися м'яким рожевим світлом. Не встигла я насолодитися цим незвичайним видовищем, як Павло обігнав мене, зупинився посередині альтанки, повернувся до мене лицем і скомандував:

– Маленька, обійми мене.

– Хороша спроба, – усміхнулася я, зовсім не збираючись слухати його. Ось так командир знайшовся.

– Віка, – його голос став нижчим і звучав шалено сексуально, – обійми мене, та міцніше.

Я ледь не розсміялася, дивлячись на самовпевнену фізіономію Аполлінарія. Ха! Він, мабуть, дійсно впевнений, що я впаду в його обійми негайно.

А я... я справді кинулася до нього, причому з усіх ніг. Обхопила його за шию, коли з усіх чотирьох потворних веж, розташованих по кутках особняка, у дах альтанки вдарили тонкі сині промені. Здалося, що вся будова здригнулася, і підлога почала йти з-під ніг.

Різноколірні вогники піднялися в дикому танці перед очима, і мені одразу стало погано. Щосили заплющила очі, намагаючись стримати напад нудоти, але це мало допомагало. Гірка грудка підступила до горла, дихання в грудях сперло.

Відчуття було таке, ніби ураганом, що раптово зірвався, мене знесло з борту вертольота або з даху багатоповерхівки і кинуло вниз. Падіння припинилося раптово. Наче щойно летіла, а вже зараз під ногами без жодного удару чи просто поштовху з'явилася тверда земля.

– Люба, – прошепотів чоловічий голос біля вуха, – адже я можу прийняти такі міцні обійми за пропозицію продовжити почате в затишному містечку. Шкода, тут присутні свідки.

Я сіпнулася, але не розплющила очей. Щось всередині мене кричало, що побачене мені зовсім не сподобається. Тому дозволила собі ще кілька секунд чіплятися за міцні чоловічі плечі.

Пролунав ще один смішок, і Пашка промуркотів:

– Ти спеціально вибрала для ніжностей такий момент, коли я нічого не можу вдіяти?

– Яких ще ніжностей? – пробурмотіла, коли голос нарешті повернувся, і змогла трохи перевести подих. Різко відсунулася від нахабного блондина і мало не впала на землю, ноги зовсім не тримали. Негайно розплющила очі, і мені знову стало погано, тепер – від похмурого мертвенно-нефритового антуражу, який постав перед моїм поглядом. 

– Твою ж дивізію! Ти куди мене притягнув, збоченець?

– Віка, – поморщився Пашка, – нема чого так кричати.

– Нема чого? – Вдарила його кулаком у плече. – Нема чого? Що це за страшне місце? Тут вити від жаху хочеться!

– Не перебільшуй.

– Та тут і не потрібно жодних перебільшень. Справжній жах!

– Вікторіє, послухай мене.

Ага, вже не «люба», а Вікторія? Переходимо до офіційного діалогу?

– Поверни мене додому, – злякано дивилася на нього. – Зараз же. Я більше жодної хвилини не хочу перебувати в цьому місці!

Повний яскраво-зелений місяць давав досить світла, щоб розглянути попереду ліс, величезні дерева якого майже підпирали небо. А позаду, як мені здалося, безмежний океан полів. "А що, як це навіть не місяць, а сонце таке?" – похололо у мене в грудях.

Я, напевно, у п'ятому або шостому класі була, коли моя однокласниця затягнула мене в кіно на жахи. Скільки я не відбрикувалася, вона не відставала. Довелося скласти їй компанію, бо зовсім дістала б. Від радості, що я погодилася, подружка навіть квиток мені купила і морозиво з курагою, яке я дуже любила.

Я ще морозиво не доїла, як уже зрозуміла, що дарма піддалася на вмовляння. Через кілька хвилин після початку сеансу дія фільму плавно перемістилася на цвинтар, а там, за законами жанру, і мертві з косами, і тиша... А місце дії було освітлене нефритовими променями, які незрозуміло звідки виходили.

Ткнула недоїдене ескімо в руку однокласниці, яка витріщалася на екран, і через хвилину вже була на вулиці.

І ось тепер на тобі!

– Мила, ти...

– Додому! – тупнула ногою. 

Щоправда, тупнути об землю вийшло не дуже вражаюче.

– Гаразд, я поверну тебе додому, – Пашка вдивився в моє обличчя. – Але невже тобі не цікаво, що то за місце?

– Так, дуже цікаво, – уїдливо процідила. – Ось ти мені й розкажеш. Тільки вдома, а не серед незрозуміло чого і незрозуміло де.

– Я вдома й збирався.

– Звичайно, – погодилася я, – а як же, звичайно, вдома. Я якраз бачу зараз перед собою пару висоток, – вдала, що уважно розглядаю два найближчі до нас здоровезних дерева. – На який поверх підійматись?

– Ха-ха.

– Що, самому смішно? – кинула я на Пашку нищівний погляд. – Чи ти в барлозі живеш?