Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Клаудіюс заквапився назустріч Інґриді. Вона легко піднялася мармуровими сходами на другий поверх, несучи в руках картон­ну коробку, над якою ледь помітно здіймалася пара. Запах східних спецій обганяв дівчину. Клаудіюс відчинив перед нею обидві стулки високих дверей. Вона впурхнула в обідню залу й поставила коробку на стіл біля центрального свічника.

Виклала на темну, поліровану стільницю, що м’яко віддзеркалювала запалені свічки, пластикові контейнери з їжею. Зняла кришечки, і тут же, немов у контейнерах був кисень чи горючий газ, свічки, як здалося Клаудіюсу, спалахнули яскравіше, і в залі стало трохи світліше. І повітря наповнилося апетитним коктейлем східних ароматів. Кисле, солодке, гостре — підігріті запахи змішалися, залоскотали в носі Клаудіюса.

Він відкоркував пляшку вина. Пройшов до правого краю столу і налив келих Інґриди так граційно, немов тренувався для виконання в якомусь фільмі ролі слуги лорда. Коли вирівняв спину, відчув потилицею чийсь погляд. Озирнувся. Над ним на стіні висів старовинний портрет англійського аристократа в білій перуці та суддівській мантії. Задумливо-мружний погляд шляхтича прикипів до іншого кінця зали, туди, де ось-ось сяде сам Клаудіюс.

Інґрида раптом схаменулася, злякалася за стільницю. Підклала під контейнери паперові серветки.

Коли все розклали по тарілках, вона прибрала пластикові контейнери в картонну коробку й опустила її під стіл.

Незважаючи на піднесеність і якесь особливе відчуття неповторності та важливості цієї миті, Клаудіюс час від часу неспокійно озирався на зачинені подвійні двері, за якими в коридорі другого поверху палали яскраві світильники. Головні двері були зачинені зсередини. Службовий вихід із кухні до вузької доріжки, що провадить до комор і гаражів, також був зачинений. Але невідповідність їхнього з Інґридою маленького людського щастя з цим урочисто-чужим простором раз по раз змушувала здригатися або з острахом обертатися й перевіряти, чи не підглядає за ними хтось.

Інґриді ж, навпаки, все подобалося. Клаудіюс через довжину столу, через палаючі над рівнем їхніх поглядів свічки вдивлявся в її обличчя, яке через теплу непрозорість повітря втратило «фотографічні» риси та набуло рис «портрету олією». Погляд його не міг не підійматися час від часу на портреті судді в мантії та білій перуці. Інґрида здавалася спадкоємицею цього незнайомця. Не обличчям, не поглядом, а вільною, незалежною поставою. Вона також, як здавалося Клаудіюсу, вдивлялася в його, Клаудіюса, обличчя і також мружилася. І тоді ледь помітний нахил її голови і погляд ніби повторювали такий же нахил голови і погляд чоловіка, зображеного на портреті за її спиною.

— Ідо, я тебе кохаю! — прошепотів Клаудіюс, ледь нахилившись уперед.

І відчув, як вимовлені пошепки слова відірвалися від його губ і зі швидкістю метелика полетіли над столом до Інґриди. Вона їх упіймала своїми вустами й у відповідь відправила Клаудіюсу поцілунок.

Він підвівся, пройшов до її краю з пляшкою вина, наповнив знову келих коханої. Нахилився, торкнувся своїми губами її щоки, вушка.

— Дякую! — прошепотів. — Ти збудувала для нас замок!

Повернувшись на свій край, Клаудіюс урочисто підняв келих із вином. Вона підняла свій. Вони пили вино повільно, так повільно, як хворим переливають кров. Відчували, що земля під ногами стала твердішою, надійнішою. Що боги на небі не зводять із них очей. Що тепер усе буде інакше, бо у них з’явився власний світ. Він, певна річ, збігається з чиїмось чужим світом, який вони мають охороняти й тримати в красі та порядку. Але у господаря чужого світу, мабуть, занадто багато інших світів, і він не всюдисущий, не може бути скрізь. Він навіть не може бути тут. Отже, поки його немає, портрет судді на стіні цілком може сприймати Інґриду та Клаудіюса як нових господарів цього старовинного особняка.

За чверть десяту мобільник завібрував у кишені Клаудіюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповідь» панові Кравецю про справи в його англійському маєтку. Останні три дні він на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткі правила, прописані в контракті, вони все одно мають сидіти біля монітора комп’ютера і чекати до чверті на одинадцяту, після чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.

Розділ 31. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Недільні плани поїхати в Паневежис довелося відкласти. Сухий морозний день, який обіцяв приємну автомобільну прогулянку під зимовим сонцем, несподівано почався з сумної новини: помер Барсас.

Рената та Вітас уже взувалися в коридорі, коли двері з вулиці прочинилися, і в проймі зупинився, дивлячись на них відчужено, дід Йонас із баняком, в якому він завжди варив їжу для собаки. Над баняком ще здіймалася пара. У коридорі запахло сумішшю вареної картоплі, пшона і кісткового бульйона.

— Мій пес здох, — видихнув Йонас розгублено.

Потім опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на поріг і поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою двері.

— А ви куди? — спитав, дивлячись на Ренату.

— Я ж тобі казала, в Паневежис. Вітасу показати та закупитися. Там крамниць більше.

— Так, — Йонас кивнув. — Ну, їдьте! А я його закопаю.

Рената та Вітас перезирнулися.

— Та ми можемо й іншим разом поїхати, — невпевнено сказав Вітас.

— Авжеж, — підхопила Рената. — У будній день навіть буде краще! Може, і ветлікарню там подивимося! — Вона кинула погляд на Вітаса.

Хлопець засмучено похитав головою.

— Далася тобі ця ветлікарня! — зронив він неголосно.

— А хіба тобі нецікаво? Ти ж ветеринар! — зашепотіла Рената і тут же зніяковіла, помітивши на собі дивний замислений погляд діда.

— Ви так балакаєте, ніби вже сто років разом живете і набридли одне одному, — сказав він без злості. — Можете їхати, я впораюся!

— Ні, — рішучіше сказав Вітас. — Я допоможу. Земля ж мерзла.

Біля шести поздовжніх могильних горбочків, у продовження цього сумного білого ряду застукали дві лопати рискалями по мерзлій землі. Лопата Йонаса стукала нечасто, він зупинявся, робив паузи, а потім із силою опускав її у землю, і лопата дзвеніла у відповідь, ударившись і відбивши від вже очищеної від снігу поверхні кілька земляних крижинок. Лопата Вітаса стукала по землі частіше. І саме лопата Вітаса пробила перший земний лід і увійшла під його холодний панцир у м’яку, завмерлу на