Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У нас відвідувач із зовнішнього світу. Розказуйте, полковнику.
— Мене звати полковник Вест, — прохрипів він надтріснутим від колючого повітря голосом. — За десяток миль дороги звідси стоять табором десять тисяч вояків під командуванням кронпринца Ладісли. Нам потрібні ковалі. — Вест прокашлявся та спробував заговорити голосніше, не викашлявши при цьому легень. — Хто з вас уміє обробляти метали?
Ніхто не заговорив. Люди повитріщалися на своє потерте взуття чи босі ноги, час від часу поглядаючи скоса на сердитих практиків.
— Не бійтеся. Хто вміє обробляти метали?
— Я, сер.
Із шеренги вийшов один чоловік, брязкаючи кайданами на щиколотках. Він був худорлявий, жилавий і трохи згорблений. Коли на його голову впало світло ламп, Вест мимоволі скривився. Чолов’яга був спотворений жахливими опіками. Один бік його обличчя являв собою скупчення синювато-багряних, неначе трохи розплавлених шрамів, на ньому не було брови, а шкіра голови була всіяна рожевими лисинами. Другий бік був не набагато ціліший. Цей чоловік узагалі майже не мав обличчя.
— Я можу працювати з горном, а ще трохи повоював у Гуркулі.
— Добре, — пробурмотів Вест, відчайдушно намагаючись проковтнути жах, викликаний його зовнішністю. — Як тебе звати?
— Пайк.
— Пайку, тут хтось іще вправно працює з металом?
Обпечений чоловік почовгав і подзеленчав уздовж шеренги, витягаючи людей уперед за плечі, тим часом як комендант стежив за цим, із кожною секундою суплячись дедалі сильніше.
Вест облизав сухі губи. Важко було повірити, що він міг так швидко перейти з такого жахливого холоду в таку жахливу спеку, та ось він тут і почувається як ніколи незатишно.
— Інквізиторе, мені знадобляться ключі від їхніх кайданів.
— Ніяких ключів немає. Кайдани сплавлені. Вони взагалі не призначені для зняття, і я б дуже радив вам їх не знімати. Чимало з цих в’язнів украй небезпечні, і вам слід пам’ятати, що ви маєте повернути їх нам, щойно зможете організувати щось інше. Інквізиція не займається достроковими звільненнями.
Він відбрів убік, аби поговорити з одним із практиків.
До нього підкрався Пайк, тягнучи за лікоть іще одного засудженого.
— Вибачте, сер, — стиха пробурмотів він своїм грубим голосом, — та чи не могли б ви знайти місце для моєї доньки?
Вест ніяково знизав плечима. Він був би радий забрати всіх і спалити це кляте місце дощенту, але він і без того вже сильно ризикував.
— Жінка серед купи вояків — не найкраща ідея. Аж ніяк не найкраща.
— Краща, ніж залишатися тут, сер. Я не можу покинути її саму. Вона може допомагати мені в кузні. У разі потреби вона й сама може вимахувати молотом. Вона сильна.
Сильною вона не здавалася. Вона здавалася кощавою та обідраною, мала кістляве обличчя, перемазане сажею та брудом. Вест міг би переплутати її з хлопчиськом.
— Вибач, Пайку, але там, куди ми їдемо, нелегко.
Коли Вест відвернувся, вона схопила його за лікоть.
— Це тут нелегко. — Голос у неї був несподіваний. Тихий, м’який, культурний. — Мене звати Катіль. Я можу працювати.
Вест опустив погляд на неї, готовий звільнити руку, але вираз її обличчя дещо йому нагадав. Жодного болю. Жодного страху. Очі порожні, невиразні, як у трупа.
Арді. З розмазаною кров’ю на щоці.
Вест скривився. Цей спогад був як рана, що ніяк не загоїться. Спека стояла нестерпна, усе його тіло сіпалося від дискомфорту, а форма шкрябала його вологу шкіру, як наждаковий папір. Він мусив вибратися з цього жахливого місця.
Він відвів очі, які защипало, а тоді різко сказав:
— І її теж.
Лорсен пирхнув.
— Ви жартуєте, полковнику?
— Повірте, мені зараз не до жартів.
— Вправні люди — це інше. Насмілюся припустити, що вони вам потрібні, але я не можу дозволити вам просто забирати всіх в’язнів, які впадуть вам в око...
Вестові урвався терпець, і він із лютим обличчям повернувся до Лорсена.
— Я сказав: її теж!
Якщо Вестова лють і вразила коменданта, то він цього не показав. Одну довгу мить вони стояли на місці, дивлячись один на одного, тим часом як по обличчю Веста тік піт, а в скронях у нього стугоніла кров.
Тоді Лорсен повільно кивнув.
— Її теж. Чудово. Я не можу вас зупинити. — Він трохи нахилився до нього. — Проте архілектор про це дізнається. Він далеко і, можливо, дізнається не одразу, та він неодмінно дізнається.
Він нахилився ще сильніше й зашепотів Вестові мало не на вухо.
— Можливо, колись ви знову до нас завітаєте, але вже надовго. А поки що вам, можливо, варто підготувати свою невеличку лекцію про добро та зло від виправних колоній. Часу для неї буде вдосталь. — Лорсен відвернувся. — Тепер забирайте моїх в’язнів і йдіть. Мені ще треба написати листа.
Дощ
обрі зливи завжди надзвичайно забавляли Джезаля. Дощові краплі гамселять по вулицях, стінах і дахах Аґріонта і шиплять у ринвах. Їм можна всміхатися з мокрого вікна, сидячи в теплі та сухості власного помешкання. Вони зненацька захоплюють молодих дам у парку та змушують їх верещати, звабливо ліплячи їхні сукні до вологої шкіри. Крізь них можна мчати, сміючись разом із друзями, дорогою від однієї корчми до другої, щоб потім висохнути перед ревучим вогнем із кухлем гарячого вина з прянощами. Колись Джезаль насолоджувався дощем майже так само, як сонцем.Але то було колись.
Тут, на рівнинах, зливи були не такі. Це була не істерика вередливої дитини, на яку найкраще не зважати і яка швидко закінчується. Це була холодна та вбивча, немилосердна та злопам’ятна, сердита й нещадна злива-фурія, а те, що найближчий дах, уже не кажучи про найближчу корчму, був за кількасот миль позаду них, чомусь докорінно змінювало ситуацію. Дощ падав стінами, заливаючи нескінченну рівнину та все на ній крижаною водою. Товсті краплі кололи Джезалеві голову, наче камінці з пращі, покусували йому оголені руки, кінчики вух і карк. Вода просочувалася крізь його волосся та брови і стікала рівчаками з обличчя у змоклий комірець. Дощ висів над землею сірою завісою, стираючи все більш ніж за сто кроків попереду, хоча тут, звісно, не було нічого — ні попереду, ні деінде.
Джезаль здригнувся й зібрав однією рукою комірці плаща. Марна справа: він уже й так змок до нитки. Клятий крамар в Адуа переконав його, що цей плащ геть
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Раніше, ніж їх повісять», після закриття браузера.