Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Таким чином, дебати закінчилися ще одним компромісом, який виторгував Рузвельт. Його сила переговірника зростала, як і здатність впливати на Сталіна з питань, які радянський лідер вважав уторинними. Французька участь в окупації Німеччини, очевидно, належала до цієї категорії.

Після розв’язання питання з окупаційними зонами Сталін звернувся до Івана Майського, який сидів ліворуч, і сказав «досить недбало», як написав у своєму щоденнику заступник народного комісара із закордонних справ: «Звітуйте». Це заскочило Майського зненацька. Він вважав, що Сталін буде головним промовцем, а йому самому випаде брати участь в обговоренні питання. Він мав детальну пропозицію щодо німецьких репарацій у руках, але її остаточна версія не була затверджена ні Молотовим, ні Сталіним. Як і будь-який підлеглий Сталіна, Майський знав, що таке — не догодити маршалові. Сталін тільки-но висловив йому своє невдоволення без особливих підстав. Коли Майський з’явився на пленарному засіданні цього дня, Сталін запитав його з видимим роздратуванням: «Чому вас не було на першому засіданні?» Майський відповів, що на пленарне засідання попереднього дня його не запрошували. Сталін був невдоволений: «Вас не сповістили? Що ви маєте на увазі, вас не сповістили? Ви просто недисципліновані. Ви надто багато собі дозволяєте»[163].

Як і ціла низка членів сталінського керівництва, Майський не був етнічним росіянином. Він народився як Ян Ляховєцкі 1884 р. в етнічно польській родині, яка проживала в Російській імперії, і вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії 1903 р. Його «гріх» полягав у тому, що до революції він належав до неправильної фракції партії — меншовиків, які нерідко конфліктували з ленінськими більшовиками. Інший «недолік» Майського полягав у тому, що, на відміну від Сталіна та більшості його оточення, він здобув гарну освіту, отримавши ступінь з історії Московського університету. Він провів майже десять років до революції як політичний біженець у Західній Європі, де опанував англійську та французьку мови. Це були небезпечні навички у сталінському СРСР. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року Майського заарештувала сталінська таємна поліція за звинуваченням у шпигунстві. Після смерті диктатора його звинуватили у змові з «британським шпигуном» на ім’я Лаврентій Берія, якого, своєю чергою, заарештували у червні 1953 р. і розстріляли унаслідок Кремлівського перевороту. З Майського зняли всі звинувачення, і він, зрештою, вийшов на свободу тільки 1955 р. Йому пощастило вижити[164].

Майський розпочав кар’єру радянського дипломата 1922 р., із часом обійнявши посади радянського посла у Фінляндії, Японії та, нарешті, Великій Британії. Він ніс службу в Лондоні одинадцять років.

Після відкликання з Лондона восени 1943 р. Майський був призначений заступником наркома закордонних справ і в цій ролі відповідав за одну з комісій, яка займалася плануванням післявоєнного періоду. Оскільки репарації були сферою відповідальності Майського, його включення в ялтинську делегацію, могло б здаватися природним, але в реальності стало приємною несподіванкою. Майський не був близьким до Сталіна, а його доповіді Молотову часто проходили через іншого заступника, також етнічного поляка і колишнього меншовика Андрія Вишинського. Запрошення до Ялти прийшло після того, як Майський нагадав керівництву про своє існування, надіславши звіт про свою зустріч з Авереллом Гарріманом 20 січня 1945 р. Гарріман відвідав Майського, тому що, за його словами, Майський був «більш готовий обмінюватися попередніми поглядами, ніж будь-який інший член Міністерства закордонних справ СРСР».

Для Гаррімана Майський виявився золотою жилою інформації. Про майбутнє Німеччини він сказав, що її слід розбити, а Рейнську область і католицький південь зробити окремими державами, позбавленими важкої промисловості, щоб запобігти відродженню їхньої військової потужності. Репарації слід було виплачувати протягом десяти років у вигляді товарів та робочої сили. Він натякнув, що радянці планували депортувати мільйони німецьких робітників, переважно чоловіків, але також і жінок, до СРСР як примусових робітників. Першими в таких списках ішли дрібні злочинці, нацистські активісти та безробітні! Робота в СРСР мала стати як покаранням, так і формою соціальної реабілітації. Мемуари Майського, які щойно з’явились у друкованому вигляді, виринули в обговоренні, і Гарріман запропонував узяти примірник на Мальту, щоб вручити його президенту. Це здавалося гарною ідеєю, оскільки Майський не очікував, що поїде до Ялти. Наступного дня він відправив свої мемуари разом із припискою. «Звичайно, Ваша вчорашня пропозиція з цього питання прийнята, — писав він. — Bon voyage і удачі. Щиро Ваш, Іван Майський»[165].

У звіті, написаному для Молотова та його заступників щодо зустрічі, Майський не згадав про подаровану книгу. Він пояснив інтерес Гаррімана до своєї особи, наголосивши на важливості для американців репарацій, які він подав як один із двох основних пунктів американського порядку денного в Ялті, першим з яких було створення Організації Об’єднаних Націй. Гарріман, можливо, і казав щось подібне, щоб пояснити свою «розвідку боєм» у кабінеті заступника комісара, але очевидно, що саме в інтересах Майського було підкреслити важливість питання, яке належало до його сфери відповідальності. Майський зробив усе можливе, щоб здобути прихильність своїх начальників, представляючи власні погляди на репарації та описуючи реакцію Гаррімана. Звіт кричав: «Товаришу Сталін, будь ласка, візьміть мене до Ялти!»

Двадцять п’ятого січня, за п’ять днів після візиту Гаррімана, збуджений Майський писав у своєму щоденнику: «Сьогодні в мене був чудовий день». Молотов запросив його перекладати зустрічі Сталіна з британською парламентською делегацією — очевидна ознака довіри — та приєднатися до радянської делегації в Ялті. Коли Молотов запитав, чи має він що-небудь проти поїздки, піднесений Майський сказав: «Ні, не маю. Я повністю у вашому розпорядженні». У своєму щоденнику він зауважив: «Як я міг заперечити?» За три дні, 28 січня, він сів у поїзд до Криму[166].

Майський віз детальну пропозицію щодо репарацій, яку він продовжував вдосконалювати після виїзду з Москви і подав Молотову в перший день роботи конференції. Він запропонував розібрати 75 % німецького промислового обладнання, вартість якого оцінювалася 10 мільярдами доларів, і відправити його до країн, які найбільше постраждали від німецької агресії. Це завдання треба було виконати впродовж перших двох років, тоді як виплата репарацій триватиме десять років. Радянці збиралися вимагати від 75 до 80 % усього демонтованого обладнання, із метою отримати 65 %. Що стосується примусової праці, радянці планували вимагати п’ять мільйонів німецьких робітників. Загальна сума шкоди, завданої СРСР німецькою агресією, оцінювалася приблизно 50 мільярдами доларів.

Майський обговорив ці цифри з Молотовим та Сталіним у Москві, проте остаточного рішення щодо радянської частки німецьких репарацій або їхнього грошового еквіваленту не було прийнято. Коли питання репарацій постало на обговоренні 5 лютого, ні Молотов, ні Сталін ще не мали нагоди прочитати остаточну версію пропозиції Майського. «Але ви не бачили моєї формули», — тихо промовив наляканий Майський. «Це неважливо, — сказав Сталін. — Просто не торкайтеся проблеми робочої сили». Навіть Молотов був стурбований. Того вечора Майський зазначив у своєму щоденнику: «Молотов, сидячи праворуч від Сталіна, нахилився до нього й занепокоєно спитав: “Чи слід подати цифри?” “Так, дайте цифри”, — відрізав Сталін. “Які?” — продовжував Молотов, натякаючи на наші суперечки в Москві про конкретні цифри радянських претензій. “П’ять чи десять?” — “Десять!” — відповів Сталін. І так усе було врегульовано». «Цифра», про яку йшла мова, була об’ємом репарацій, яких вимагав Радянський Союз. Сталін вирішив на місці, що вона повинна становити 10 мільярдів