Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Завдання переконати Сталіна виділити окрему зону окупації для французів ускладнювалося тим, що наявна карта окупаційних зон, щодо яких домовилися всі три сторони, була підготована британцями і не включала окремої зони для Франції. Коли британці подали свій план у січні 1944 р., СРСР поспішив прийняти його з відносно незначними змінами. Англійці, очевидно, були задоволені результатами. Деякі західні члени Європейської консультативної комісії, які покладалися на розподіл окупаційних зон для трьох держав, вважали, що, враховуючи радянські військові зусилля, Сталін мав право вимагати більше території, ніж їм виділяла британська пропозиція.

Радянці мали свої причини для задоволення. Один із варіантів їхньої первісної пропозиції, про який британці не знали, претендував на менші території, ніж вони зрештою отримали. Ця пропозиція встановлювала б кордон між радянською та західною зонами по річці Ельбі, а радянська зона простягалася не далі Дрездена на південь. Британці запропонували межу, розташовану далі на заході, яка пізніше стала кордоном між Федеративною Республікою Німеччиною та Німецькою Демократичною Республікою. Британська пропозиція надала радянцям більше територій, ніж вони могли очікувати, але що напевно було важливіше, розташувала їхню зону окупації на сході, залишаючи під їхнім контролем Східну Пруссію та майбутній німецько-польський кордон, де б вони не вирішили його провести.

Одна з проблем британської пропозиції, з точки зору Сталіна, полягала в тому, щоб розглядати зони окупації як сфери умовної, а не виключної відповідальності окремих країн. Ця домовленість дозволила б перебування американських та британських військ на радянській території, і навпаки. Щоб зробити ідею виключних прав на управління привабливішою для західних союзників, радянці запропонували зробити Берлін та Австрію зонами спільної окупації. Іншим докучливим елементом британської пропозиції було приєднання Східної Пруссії до Польщі. «Враховуючи наявні відносини між СРСР і Польщею, — писав Молотов у лютому 1944 р. до радянського посла у Лондоні, — для нас неприпустимо, щоб будь-яка німецька територія, особливо Східна Пруссія, була окупована польськими силами». Він не хотів, щоб анклавом керував польський уряд у Лондоні. У цьому питанні британці пішли на поступки, тим паче, що більшість їхніх пропозицій Москва прийняла, незважаючи на те, що стан речей давав змогу радянцям вимагати більшого[160].

Американці, як виявилося, були погано підготовленими, щоб заперечувати проти будь-якої угоди, досягнутої Лондоном та Москвою. Навесні 1944 р. американські воєнні стратеги думали, що союзники зустрінуться з Червоною армією на Рейні, і вважали наївними сподівання на те, що СРСР віддасть будь-яку завойовану територію англо-американським силам. Але Рузвельт не збирався обмежувати власні територіальні амбіції. Коли на його ініціативу об’єднані начальники штабів США, нарешті, подали свою пропозицію до Європейської консультативної комісії в Лондоні, здивувалися всі. Пропонована американська зона включала північно-західну Німеччину до Берліна. Це охоплювало понад половину населення країни і становило 46 % території Німеччини, порівняно із 22 % для СРСР.

Жодного пояснювального листа до пропозиції додано не було. Джордж Ф. Кеннан, тодішній член американської делегації в комісії, був обурений і відмовився виставляти пропозицію на обговорення. Інші члени американської делегації були не менш скептичними, але відчували, що їм не залишається іншого вибору, як представити її. Генерал Корнеліус У. Вікершем сказав розчарованому Кеннану: «Ми повинні боротися за це, мій хлопче, ми повинні боротися за це». «Як боротися, — відрізав Кеннан, — за те, що не має сенсу і чого ніхто не розуміє?» Кеннан і Вікершем вилетіли до Вашингтона, щоб дізнатися більше.

Коли Кеннан нарешті зустрівся з Рузвельтом щодо цього питання, президент розсміявся. «Та я це просто колись намалював на зворотному боці конверта», — сказав він. У своїх мемуарах Кеннан писав, що президент мав «неприйняття до всього, що могло заздалегідь накласти на нього зобов’язання або обмежити його свободу дій щодо повоєнного врегулювання в Європі». Йому «явно хотілося б, щоб такої комісії взагалі не існувало». Лише після втручання Кеннана було скасовано первісні вказівки для американської делегації та затверджено запропоновані британцями межі радянської окупаційної зони[161].

Саме на цьому етапі тривалих і складних переговорів у загальну картину втрутився французький чинник. Сталося це в Ялті. Рузвельт, який підтримав ідею окремої французької зони, щоб полегшити західним союзникам майбутню окупацію Німеччини, представив Сталінові ідею французької зони на їхній першій передконференційній зустрічі 4 лютого. Сталін запитав, чи «гадає президент, що Франція повинна мати зону окупації і з якої причини». Рузвельт визнав, що вважає це непоганою ідеєю. Не було ніяких підстав цього робити, зазначив він, «окрім як із ласки» до французів. Молотов заперечив, але Сталін погодився, що це питання можна обговорити на конференції.

Наступного дня Рузвельт поставив питання на порядок денний і зробив усе можливе, щоб досягнути позитивного рішення, стверджуючи, що американські війська не залишатимуться в Європі понад два роки. Це не було тільки переговорною позицією. Президент дійсно гадав, що Конгрес не погодиться на триваліше розміщення американських військ за кордоном. Це означало, що британцям потрібна буде французька допомога в окупованій Німеччині, інакше ситуація може вийти з-під контролю. Імовірно, це був найважливіший аргумент, який змінив позицію Сталіна. Невдовзі після втручання Рузвельта радянський лідер погодився створити окрему окупаційну зону для Франції «в межах британської та американської зон». Німеччина була занадто велика, щоб із нею можна було впоратися лише одній країні, навіть такій величезній, як СРСР. Виведення з Німеччини американців залишило б вакуум у центрі Європи, який необхідно було заповнити, і опція де Ґолля була кращою за нічого.

Союзницька контрольна комісія була іншим питанням, і тут Сталін не був готовий поступитися. Він прив’язав свою згоду на французьку зону окупації до спеціального застереження, що він не хотів би бачити Францію учасницею механізму контролю Німеччини. Черчилль побачив у сталінській поступці можливість і тиснув далі, применшуючи значення комісії. «Контрольна комісія буде надзвичайним органом за дорученням урядів, — сказав він. — Немає підстав боятися, що основна політика щодо Німеччини вироблятиметься комісією». Сталіна це не переконало. Йому вже доводилося мати справу із двома капіталістичними країнами, які іноді об’єднувалися проти нього, незважаючи на всі його зусилля налаштувати їх одна проти одної. Поява у грі Франції, аж ніяк не союзника СРСР, зробила б майбутні переговори ще складнішими.

Рузвельт вирішив, що настав час утрутитися, щоб примирити Сталіна та Черчилля. Гаррі Гопкінс передав йому записку, в якій пропонувалася стратегія порозуміння: «1. Франція зараз є членом Європейської консультативної комісії. Це єдина організація, яка зараз займається німецькими справами. 2. Пообіцяти зону. 3. Відкласти рішення про контрольну комісію». Рузвельт дотримався викладених у записці позицій. Він нагадав своїм колегам, що Європейська консультативна комісія включила Францію, і заявив, що «виступає за прийняття французького прохання про зону, але... погоджується з маршалом Сталіним, що Франція не повинна брати участь у механізмі контролю, інакше й інші країни вимагатимуть участі».

Черчилль, мабуть, розлютився, але прямо не заперечив. Натомість він заручився підтримкою Ідена. Тоді Молотов підтримав Сталіна. Найкраще, що Черчилль міг зробити в такій ситуації, — це