Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

французька зона буде вирізана з британської і, можливо, американської зон, тож це не вплине на радянську зону. Він просив лише про те, щоб радянський уряд погодився, щоб англійці та американці з’ясували деталі з французами. Сталін заперечив, але Черчилль продовжував. Він стверджував, що дискусія «порушує загальну проблему майбутньої ролі Франції в Європі і що він особисто вважав, що Франція повинна відігравати дуже важливу роль».

Союзникам була потрібна французька допомога, якби окупація Німеччини надовго затягнулася; французи мали значний досвід взаємодії з німцями, а їхню армію треба було розбудувати як оплот проти майбутньої німецької агресії. Союзником радянців проти Німеччини на Сході могла стати Польща, а на заході британці хотіли мати Францію, стверджував Черчилль. Сталін запитав, чи британці пропонували також окрему зону та місце в механізмі контролю для Польщі. «Ні», — обережно відреагував Черчилль. У той час як два польські уряди, один прозахідний та інший прорадянський, змагалися за право панування над окупованою СРСР Польщею, Черчилль не був ладен надавати полякам зону окупації. Проте він хотів, щоб Франція її мала[155].

Продовжуючи традиційну британську політику підтримування балансу сил у Європі, щоб запобігти виникненню єдиної держави-гегемона, Черчилль робив усе можливе для відродження сильної незалежної Франції. Як він це бачив, Франція мала стримувати економічне та військове відродження Німеччини. Щоб втілити у життя власну стратегію, Черчилль уклав союз із генералом Шарлем де Ґоллем. Він одним із перших підтримав колись французького військового командира, а тепер політика, адже обом була притаманна рішучість у протистоянні німецькій агресії за будь-яку ціну. Саме на вимогу де Ґолля в червні 1940 р. новопризначений прем’єр-міністр Черчилль видав декларацію, яка пропонувала французькому уряду тимчасове об’єднання із Британією, щоб допомогти продовжувати спільну війну проти Німеччини. Черчилль також сприяв трансляціям радіопередач де Ґолля на окуповану Францію і підтримав його зусилля, спрямовані на створення ядра майбутньої французької армії у Британії, куди генерал утік після французької капітуляції в червні 1940 р.

Шарль де Ґолль мав чим похвалитися, коли йшлося про його відданість анти-німецькій боротьбі. Ветеран Першої світової війни, частину якої він провів у німецькому полоні, де Ґолль відзначився під час радянсько-польської війні 1919—1921 рр., коли виконував обов’язки радника польської армії і заслужив польську військову нагороду. Професійний військовий, він був твердим прихильником механізації французької армії в міжвоєнний період і провідним теоретиком танкових військ. Після німецького вторгнення у Францію де Ґолль організував одну з небагатьох успішних контратак проти вермахту. Він продовжував протистояти німецькій окупації, спочатку із Британії, а потім з Алжиру, куди переїхав у травні 1943 р. щоб очолити Французький комітет національного звільнення та розбудувати військові сили вільної Франції. Перша французька армія де Ґолля допомагала звільнити Францію після висадження в Нормандії — символічна роль, яка без британської підтримки була б неможлива.

Де Голль очолив Тимчасовий уряд Франції у вересні 1944 р. і затято захищав французький суверенітет у відносинах із союзниками. Самовпевненість дратувала багатьох американців, особливо Рузвельта. Прем’єр-міністр Великої Британії мав власні сумніви: «Пам’ятайте, що в цій людині немає і краплини вдячності», — попередив він свого міністра закордонних справ. Черчилль виступав проти запрошення де Ґолля до Ялти, оскільки вважав, що присутність французького лідера «розвалила б увесь можливий прогрес, якого й так бракувало». Проте Черчилль не бачив жодної альтернативи де Ґоллеві у Франції і, що важливіше, не бачив альтернативи політиці відбудови французької держави, армії та позиції у світі[156].

Щоб просунути власне бачення ролі Франції в післявоєнній Європі, Черчилль задумав входження Франції в Європейську консультативну комісію та Раду Безпеки майбутньої ООН. Наступним кроком було відведення Франції зони окупації в Німеччині та включення французьких представників до окупаційної адміністрації. Цієї мети неможливо було досягнути без американської підтримки, і Черчиллеві вдалося заручитися підтримкою Рузвельта. На час Ялти після невдалої спроби налагодити близькі стосунки з деякими представниками уряду Віші, а потім підтримати суперника де Ґолля, генерала Анрі Жиро, Рузвельт зробив висновок, що у Сполучених Штатів немає іншого вибору, окрім як підтримати де Ґолля. Підтримка спроб Британії відновити Францію в клубі великих держав також відповідала американським інтересам.

Перед від’їздом до Ялти Рузвельт відрядив Гаррі Гопкінса в Європу не лише для того, щоб заспокоїти Черчилля, якого засмучували антиколоніальні публікації в американських ЗМІ, чи папу Пія XII, якого непокоїло ставлення радянців до католицької церкви, але також і де Ґолля, який образився, що його не запросили. Французький міністр закордонних справ Жорж-Оґюстен Бідо сказав Гопкінсу перед зустріччю: «Генерал де Ґолль має думку, що французи завжди намагаються зробити приємне людині, з якою вони розмовляють. Генерал вважає такі прагнення надмірними і має інший погляд. Він не робить жодних зусиль, щоб сподобатися». Це було ще м’яко сказано. Де Ґолль повідомив Гопкінсу, що Сполучені Штати не підтримали Францію 1920 р. чи під час німецького нападу 1940 р.; тепер же вони надавали допомогу, але «зневажливо, під тиском і лише останньої миті». Якщо Франція не зможе відновити себе як велика нація, то американська політика була правильною, аргументував він. Проте «якщо вона знову підніметься, знову стане на своїх ногах і зрештою відновить власне місце серед великих держав, то ви помиляєтеся»[157].

Американці були готові допомогти британцям відновити Францію як велику європейську державу, але це було складним завданням із низки причин. У військовому плані Франція була практично пігмеєм, як виявив Чарльз Болен, коли супроводжував Гопкінса під час поїздки до Парижа в січні 1945 р.: у кращому випадку країна могла зібрати три бойові дивізії. Рузвельт сказав Сталіну, що він озброює ще вісім додаткових дивізій. Це дозволило б Франції виконувати свій обов’язок держави-окупанта, але цього було недостатньо, щоб переконати Сталіна, що Франція має право сидіти за тим же столом, що й «Велика трійка».

Сталін вважав де Ґолля «незграбною і безтактною людиною». І хоч йому подобалася його незалежність, перспективи майбутньої співпраці зникли у грудні 1944 р., коли де Ґолль прибув до Москви, щоб підписати франко-радянський договір, і відмовився визнати прорадянську владу в Польщі. Сталін намагався принизити французького лідера під час прийому на його честь у Кремлі, запропонувавши виголосити тости за Рузвельта та Черчилля, але навмисно оминувши тостом свого почесного гостя. Згодом він викликав де Ґолля до Кремля о 6:30 ранку, щоб підписати договір, який не враховував французьких пропозицій. Тільки коли де Ґолль відмовився, диктатор запропонував новий текст, щодо якого обидві сторони змогли домовитися. На час Ялти між ними не було жодної симпатії[158].

Дебати між Сталіним і Черчиллем щодо французької зони виявили відмінності не лише в їхніх позиціях, але і в їхній політичній культурі. Аргумент Сталіна про те, що Франція не мала права на місце в союзницькій контрольній комісії, ґрунтувався на його переконанні, що переможеною країною мають керувати «ті, хто твердо протистояв Німеччині та приніс найбільші жертви заради перемоги». Відповідно до британського протоколу Черчилль визнав, що Франція «була переможена і відповідно небагато змогла зробити, щоб допомогти», але він стверджував, що британська громадська думка не зрозуміє виключення Франції. «Доля великих народів, — сказав він, згідно з американським записом, — не визначається тимчасовим станом їхнього арсеналу». Коротко кажучи, чи була Франція переможцем, чи переможеною