Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

відмовився. Він потребував більше часу. Це була нагода для Рузвельта втрутитися. Негайно перед початком другого пленарного засідання, коли міністри закордонних справ обідали на Воронцовській віллі, президент зустрівся з Гаррі Гопкінсом у супроводі двох представників Державного департаменту. Гопкінс і Рузвельт проглянули питання, які мали обговорюватись у найближчі кілька днів, зокрема зони окупації, репарації та можливе розчленування Німеччини. Із цього приводу Гопкінс порадив Рузвельту прийняти позицію Великої Британії та відкласти рішення, але він також запропонував відділити Рурську і Саарську області від решти Німеччини та підпорядкувати їх Альянсу. Рузвельту остання ідея сподобалася. Незважаючи на рекомендації Держдепартаменту, він підтримував розчленування Німеччини. Його втручання у дискусію не залишає сумнівів щодо цього[149].

Рузвельт запропонував компроміс: прем’єр-міністр і маршал Сталін говорили про одне й те саме! Як і в Тегерані, Рузвельт нагадав про власні поїздки до Німеччини та про добробут невеликих німецьких держав сорок років тому. Він також згадав про свою первинну пропозицію розділити Німеччину на п’ять чи сім держав. Черчилль перервав його словами «чи менше». Рузвельт, звичайно, був гнучким щодо кількості держав: але сама ідея розчленування була для нього безсумнівною. Черчилль був змушений відступити; єдине, що він попросив, — не «інформувати німців про нашу майбутню політику». Рузвельт погодився: «Було б великою помилкою проводити будь-яке публічне обговорення розчленування Німеччини». Сталін не коментував. Троє лідерів погодилися, що деталі обговорюватимуть міністри закордонних справ, яких попросили прозвітувати наступного дня про результати їхніх перемовин.

Спроба президента примирити Сталіна та Черчилля, прикидаючись, що не існує різниці в їхніх позиціях, заплутала деяких людей. Коли Рузвельт згадував поїздки часів своєї молодості до Німеччини, навіть його радників шокувала нелогічність аргументів. За словами Болена, «безладний і непослідовний виступ Рузвельта, що не тримався купи, наткнувся на увічливу байдужість радянських лідерів та легкі ознаки нудьги британців. Черчилль вертів у руках сигару, а Іден дивився у далечінь». У британців було мало причин радіти втручанню Рузвельта. Адже цього разу президент орієнтувався на Сталіна, а не на Черчилля. І радянці, попри зауваження Болена, навпаки, цілком оцінили значення його виступу. Судячи з їхньої стенограми дискусії, вони вважали, що Рузвельт, як і Сталін, хотів негайного рішення щодо розчленування[150].

Міністри закордонних справ обговорювали питання поділу Німеччини під час обіду 6 лютого на заскленій терасі Лівадійського палацу. Стеттініус відповідав за проведення зустрічі та вибір меню, що виявилося складним завданням. Американцям довелося покладатися на радянських кухарів, які подали меню французькою мовою з перекладом на сумнівну англійську. Наприклад, «Ікра з блінами та вершками» розшифровувалася так: «Бліни — це дуже легкі млинці, чудовий російський делікатес, особливо якщо їх подати з ікрою». Пояснення було необхідне навіть для страв, які самі кухарі вважали американськими: «Філе осетра а` l’Americaine» було представлене як «певним чином замаринований і засмажений на відкритому вогні осетер». «Тамболь а` la Californie» розшифровувалося англійською як «вершково-яблучний десерт»[151].

Не меншою проблемою став вибір та переклад слів відносно поділу Німеччини. Стеттініус запропонував змінити наявну формулу німецької капітуляції, щоб включити слово «розчленування» (dismemberment). Молотов погодився, але Іден наполягав на слові «розпуск» (dissolution). Оскільки радянці намагалися отримати чітку заяву, яка б зобов’язала союзників розчленувати Німеччину, Молотов одразу заперечив. «Розпуск унітарної німецької держави» Ідена міг означати просто її федералізацію. Міністр закордонних справ СРСР запропонував нову формулу, що пов’язувала розчленування з миром та безпекою в Європі. Іден заперечив. Зрештою він був готовий прийняти формулу Стеттініуса, але Молотов відмовився відкликати свою нову пропозицію. Він хотів, щоб питання було перенесено на пленарне засідання.

«Я жорстко посперечався з росіянами, — відзначив Іден у своєму щоденнику того дня. — Стеттініус, здається, не надто швидко схоплює суть дискусії. Молотов хотів зв’язати нас по руках і ногах розчленуванням до того, як питання буде докладно вивчено. Я відмовився це робити і стояв на своєму». Іден був явно незадоволений, і коли один із заступників Молотова, Іван Майський, підійшов до нього, заявивши, що не розуміє його позиції, Іден більше не міг стримувати незадоволення радянським тиском. «Я під’юдив його, — писав він у своєму щоденнику, — нагадавши, що ми все ще є незалежною державою».

Майському дісталося несправедливо. Британці втрачали свій статус великої держави на користь не радянців, а американців. Утім, радянська влада зрозуміла посил і вирішила піти на позірний компроміс. Молотов відмовився від своєї формули розчленування Німеччини, хоча сам термін «розчленування» у документі залишався. «Ви знову перемогли», — сказав Сталін Іденові. Обведений навколо пальця Іден був відверто щасливий. «Моя упертість, — писав він, — спрацювала, я думаю». Черчилль подякував Молотову, що той відкликав свою пропозицію і сказав, що, хоч він і не мав можливості обговорити додавання положення про розчленування до умов капітуляції зі своїм урядом, він особисто не заперечував проти такої пропозиції[152].

Битва закінчилася, чи принаймні так здавалося. Хто виграв і хто програв? Сталін та Молотов продемонстрували свою тактичну перевагу, але отримали від союзників лише принципове зобов’язання, а не детальний план дій. У довгостроковій перспективі саме американський президент найбільше здобув у результаті дебатів, встановивши свою репутацію як незаангажованого посередника на конференції. Сталін і Черчилль виявилися головними супротивниками з більшості питань, а Рузвельт узгоджував їхні погляди. Підтримуючи то Сталіна, то Черчилля залежно від теми та спрямування обговорення, Рузвельт зміг стати набагато ефективнішим учасником переговорів, ніж можна було зробити висновок із його хаотичних коментарів[153].

Розділ 8

Воєнна здобич

«Великий день!» — зазначив Іван Майський у своєму щоденнику 5 лютого. Сферою відповідальності Майського були німецькі репарації, і Сталін попередив його, що це питання може постати на обговоренні пізніше цього дня. На порядку денному Сталіна репарації ішли одразу за обговоренням розчленування. Однак Сталіну довелося враховувати побажання союзників. Як тільки вони домовилися про поділ Німеччини, Рузвельт поставив на порядок денний питання французької участі в окупації. Майському довелося зачекати[154].

Рузвельт намагався примусити Сталіна надати французам сферу окупації в Німеччині. Це була ідея, яку пропагував Черчилль, і тут Рузвельт був на боці британця, а не радянця. Як він «зрозумів зі слів маршала Сталіна», сказав Рузвельт, «французи не хотіли напряму анексувати німецьку територію аж по Рейн». Це цілком суперечило телеграмі Сталіна до Рузвельта щодо підсумків переговорів із Шарлем де Ґоллем у грудні 1944 р., а також тому, що він сказав президенту під час передконференційної зустрічі попереднього дня. Сталін не втратив нагоди вказати президентові на його помилку: де Ґолль сказав йому в Москві, що французи насправді хочуть забрати цю територію. Хоч «Велика трійка» ще не знала про це, того ж дня де Ґолль виступив із радіозверненням до нації, вимагаючи відокремлення лівого берега Рейну від Німеччини та розміщення французьких військ уздовж річки. Навіть без цієї інформації (вона з’явиться в американському інформаційному бюлетені в Ялті наступного дня) перша спроба Рузвельта пролобіювати французьку зону окупації з тріском провалилася.

Черчилль кинувся на допомогу, переключивши обговорення з теми кордонів французької зони окупації на засади її створення. Він запропонував формулу вирішення проблеми, яка б задовольнила радянців: