Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Люда насторожено дивилася, коли Віталік говорив їй про поїзду в гори. Видно хоч там все оговорити. Аби не вдома. Можливо, це його таке прощання. Як не як разом прожили довгих сімнадцять з половиною років.

З іншого боку, а що вона втрачає вже? Ну нехай так. Але хоча б побачить гори. Навіть якщо це буде і не весело. Адже, вона завжди так хотіла в гори. Давно хотіла. Але все не могла. Бо були різні перепони.

Вона вже кілька разів пробувала поговорили з чоловіком на такі теми. Але завжди наражалася на глухий кут. Вітя критично дивився на розлучення. І був категоричний в тому, що їхній шлюб для нього найкращий дарунок долі

– Крім того, я ж у храмі обіцяв. – говорив чоловік, коли вона почала вигадувати історію про розлучення подруги. – Як не як перед Богом.

Он як. Для нього і таке має значення. Навіть вона могла на це плюнути. А він! Люда почала підозрювати що щось не гаразд з чоловіком. Може раптом «почав їхати дах»? всяке буває в нашому світі – раз і понесло чоловіка. Від того ніхто не застрахований.

Вона згадала, як зустріла Олену. Та як вислухала – то зразу розсміялася.

– Ой, та мені б таке! Он мій малий хоче женитися! Уявляєш! Уже! І що ти думаєш, мій благовірний в дома такий підняв рейвах, що я боялася і слово мовити. Добре, що хоч поїхав на роботу. Бо не знаю, що би то було.

– Чого так? – здивувалася Люда.

– Бо він проти його дівчини. От чого! Ти ж знаєш яка її мама. А мій сказав, аби малий забув про Юльку. І все.

У кожного свої проблеми. І кожен їх бачить непосильними для себе. А заодно і легкими чужі. Так завжди було. Так завжди буде. Людська природа складна і не зрозуміла навіть самій людині. І іноді навіть сама людина, яка щось робить, не може зрозуміти чому вона так поступає.

Людмила ледь усміхнулася. Ї дивував такий підхід батька до вирішення питання одруження власного сина. Вона уявила собі картину з її Віталіком. Як би він поставився в такій ситуації. Певне би дав згоду. А втім, вона того точно не могла сказати. Батьки, вони такі.