Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Маєте на увазі, що я не поліцейський?

– Так, це те, що я маю на увазі. Це обов’язок поліції – вести слідство.

– А ви не хочете розслідувати?

– Можливо, – припустив Лео, – я боюсь того, що міг би дізнатися.

Філіп збуджено стиснув рукою крісло. І тихо проговорив:

– Мабуть, ви знаєте, хто це зробив. Знаєте, сер?

– Ні.

Різкість і рішучість відповіді Лео вразили Філіпа.

– Ні, – повторив Лео, поклавши руку на стіл. Раптом він перестав бути кволою, виснаженою, замкненою особою, так добре знайомою Філіпові. – Я не знаю, хто це зробив! Ти чуєш? Я не знаю. У мене немає щонайменшого поняття. І я… я не хочу знати.

Розділ сімнадцятий

– Естер, люба, що ти робиш? – запитав Філіп.

Він їхав у своєму візку коридором, де Естер саме визирала з вікна. Вона відскочила від вікна.

– А, це ти, – зронила вона.

– Споглядаєш всесвіт чи замислила самогубство? – поцікавився Філіп.

Вона зухвало подивилася на нього.

– І чому ти так вирішив?

– Вочевидь, ти міркувала саме про це, – сказав Філіп. – Але, Естер, якщо ти справді це розглядаєш, то вікно – погана ідея. Висоти недостатньо. Подумай про неприємність поламати руку чи ногу замість милосердного забуття, якого ти так прагнеш?

– Із цього вікна Мікі спускався вниз по магнолії. Це був його таємний вхід і вихід. Мама так про це й не довідалась.

– О, про що тільки батьки навіть не здогадуються! Про це можна написати книгу. Але, Естер, якщо ти замислила самогубство, то краще стрибнути з літнього будиночка.

– Там, де він виступає над річкою? Так, там одразу розіб’єшся об каміння!

– Твоя проблема, Естер, у тому, що в тебе надто бурхлива уява. Більшість цілком би задовольнилася газовою духовкою чи величезною дозою снодійного.

– Я рада, що ти тут, – несподівано видала Естер. – Ти ж не проти потеревенити про все на світі?

– Ну, якщо відверто, то більше мені тут зайнятися нічим, – відповів Філіп. – Ходімо до моєї кімнати, ще трохи потеревенимо. – Доки вона вагалася, він продовжував: – Мері внизу, взялася власноруч готувати мені смачну й легку ранкову потраву.

– Мері не зрозуміла б, – мовила Естер.

– Так, – погодився Філіп, – Мері не зрозуміла б зовсім.

Філіп покотив свій візок, а Естер пішла поруч. Вона відчинила двері до вітальні, і він заїхав туди. Естер попрямувала за ним.

– Але ти ж розумієш, – зауважила Естер. – Чому?

– Ну, знаєш, іноді буває, що людина замислюється над такими речами… Наприклад, зі мною це, вперше трапилося, коли я дізнався, що можу стати калікою на все життя…

– Так, – протягнула Естер, – це, мабуть, жахливо. Жахливо. Ти ж був пілотом, так? Ти літав.

«І над світом ти летиш як фанера над Парижем», – погодився Філіп.

– Пробач мені, – перепросила Естер. – Справді, вибач. Мені слід було подумати про тебе, виявити трохи більше співчуття!

– Слава богу, ти цього не зробила, – зазначив Філіп. – Але в будь-якому разі цей час уже минув. Знаєш, людина до всього звикає. Естер, ти не можеш одразу збагнути цінності того, що маєш. Але ти прийдеш до цього. Хіба що спочатку скоїш щось необачне й дуже нерозумне. Тепер розповідай мені все. Що сталося? Припускаю, ти посварилася зі своїм хлопцем, тим чванькуватим молодим лікарем. Це так?

– Не просто посварилася, – уточнила Естер. – Набагато гірше, ніж просто посварилася.

– Усе владнається, – сказав Філіп.

– Ні, не владнається, – заперечила Естер. – Це не владнається ніколи.

– Ти така неординарна. У тебе все тільки чорне та біле? І ніяких півтонів.

– Я не можу нічого із цим удіяти, – зізналася Естер. – Я завжди була такою. Усі мої задумки… Усе, що я могла зробити чи хотіла зробити, завжди складалося не так. Я хотіла жити власним життям, бути кимось, щось зробити. І нічого не вдавалось. Я ні на що не здатна. Я часто задумувалася про самогубство. Ще із чотирнадцяти років.

Філіп із цікавістю дивився на неї. Потім спокійним голосом промовив:

– Звісно, зазвичай суїцид скоюють у віці чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років. Це такий вік, коли все дуже непропорційно. Хлопці вбивають себе, бо вважають, що не складуть іспитів, а дівчатка – тому що їхні матері не пускають їх у кіно з хлопцем, який, на їхню думку, зовсім не пара доньці. Це такий період, коли сприймається загострено все. Радість чи відчай. Сум чи неймовірне щастя. Проте це минає. Естер, твоя проблема в тому, що в тебе це ніяк не минає, хоча мусило б.

– Мама завжди мала слушність, – продовжила Естер. – Коли забороняла мені робити те, що я хочу. Вона мала рацію, а я ні. Я не могла цього витримати. Я просто не могла цього витримати! Тому й вирішила, що повинна бути хороброю. Повинна жити власним життям. Повинна випробувати себе. Та все склалося не так. Я виявилася поганою актрисою.

– Звісно, що так, – погодився Філіп. – Ти недисциплінована. Не можеш, як кажуть у театральних колах, вжитися в роль. Моя дівчинко, ти надто емоційна. Ти й зараз уже драматизуєш.

– І ще я тоді вирішила почати справжні стосунки, – додала Естер. – Не дурнуваті дівочі штучки. Старший чоловік. Одружений і нещасливий.

– Типова ситуація, – не здивувався Філіп, – і, звісно ж, він тебе використав.

– Я гадала, це буде… велика пристрасть. Ти не глузуєш із мене? – замовкла вона, підозріло дивлячись на Філіпа.

– Ні, Естер, я не глузую з тебе, – ніжно відповів Філіп. – Я добре розумію, яке пекло ти пережила.

– Це була не велика пристрасть, – гірко промовила Естер, – а просто дешевий романчик. Усе те, що він розповідав мені про своє життя чи про дружину, виявилося неправдою. Я… я просто впала йому на голову. Я була дурною, дурною, маленькою дурепою.

– Що ж, ти вчишся, іноді навіть на власних помилках, – підсумував Філіп. – Знаєш, Естер, тобі це не зашкодило. Радше допомогло подорослішати. Чи ще допоможе, якщо ти сама цього захочеш.

– Мама так добре на цьому зналася, – говорила далі Естер, і в її голосі забриніла образа. Вона прийшла й усе владнала, і сказала, що коли я справді хочу грати на сцені, то мені варто б вступити до акторської школи, щоб робити це добре. Але насправді я не хотіла грати на сцені – уже тоді знала, що не стану хорошою актрисою. Тому повернулася додому. Що ще я могла зробити?

– Та, мабуть, купу всього, – сказав Філіп. – Але це було найпростішим.

– О, так, – запально вигукнула Естер. – Як добре ти мене розумієш. Ти ж бачиш: я дуже слабка. Я завжди обираю найлегший шлях. І якщо повстаю проти цього, то