Читати книгу - "Вояки"

— Саме так, — підтверджує він. — А потім, своєю чергою, зацікавлює процес загоєння рани. Таке важко описати, але личинки пробуджують у людей емоції.

Пацієнти, яких лікують із застосуванням личинок, принаймні деякі з них, відчувають достатньо позитиву та гордості, щоб надягати фірмові футболки від «Монерк лабз» із написом «Личинки на борту!».

Персонал лікарень зачарувати значно складніше.

— Багато хто серед лікарів і медсестер ставиться до личинок з огидою, — розповідає Армстронг.

З ним погоджується полковник Піт Вейна, колишній директор Центру комплексних ран та порятунку кінцівок при Інституті військових досліджень Волтера Ріда, тепер він там очолює дослідницькі програми. Десь у 2009 році Вейна опинився в ситуації Вільяма Баера.

— У мене був пацієнт. Він знепритомнів на алеї, а поки був без свідомості, налетіли мухи і відклали яйця в його рану. Медсестри здійняли ґвалт: «О Боже, це жах! Приберіть звідси цих личинок!»

Згадавши, що він читав про талант личинок до санації, Вейна виготовив імпровізовану пов’язку-клітку, щоб вони не розповзлись, і залишив личинок у рані. Рана чудово загоїлася, та Вейна довелося відмовитися від цієї практики.

— Уся лікарня була дуже роздратована тим, що я робив.

Визнаючи, як він його називає, «фактор гидливості», Джордж Пек усе ж таки вважає основною перепоною вартість лікування.

Як личинки можуть коштувати дорожче, ніж хірурги? Річ не в самих цих створіннях — контейнер з личинками від «Монерк лабз» коштує 150 доларів. Річ у витратах часу медичним персоналом, який треба ще навчити наглядати за личинками та правильно змінювати пов’язки. Пек показує мені другу миску з печінкою та личинками, що з’явилися два дні тому.

— Бачите, скільки тут піни і слизу?

Він пояснює, що коли під пов’язкою десь із сотня личинок, сітка, крізь яку проходить повітря, швидко забивається. Личинки задихаються. Медсестри гидують.

Зміна пов’язки з личинками складніша — і огидніша, — ніж зміна інших пов’язок, бо треба поміняти і комах. Перед тим як помістити в рану нову дозу личинок, треба ретельно видалити старі личинки марлевим тампоном. Личинки з попередньої дози, якщо лишити їх у рані, дуже скоро перейдуть до фази заляльковування. Після кількох днів обжирання личинка мухи залишає соковитий хаос свого дитинства, щоб знайти тихе сухе місце, де вона утворить коконоподібний пупарій, перетвориться на лялечку, а потім — на муху.

У вкладному аркуші до контейнерів з медичними личинками забули написати: «Якщо личинки втечуть, персонал лікарні буде засмучений.» По-перше, тому що це личинки. По-друге, тому що вони перетворяться на мух. Мухи в медичному закладі. Мухи в операційній. Вони осідатимуть на відкриті рани. Вони будуть відригувати та випорожнюватися. Вони перелітатимуть з однієї рани, при цьому поширюючи на своїх лапках тривкі до антибіотиків патогени. Лікар Рон Шерман, засновник «Монерк лабз», розводив личинок у своїй шафці у шпиталі Адміністрації у справах ветеранів у Лонг-Біч — шафці, яка «стала досить просторою, коли всі дізналися, чим я займаюсь». Щойно якась муха вибиралася на волю, адміністрація накидалася на Шермана. Відтоді він переніс свою операцію «живі ліки» у складське приміщення неподалік аеропорту Ірвіна, там він вирощує личинок, п’явок, фекальних бактерій (для трансплантацій). Уявляю собі форму звітності щодо оподатковуваних витрат (додаток С) цієї компанії, що одночасно має викликати у податківців і бажання навідатись, і відразу.

Сміттєвих мух приваблює запах розкладання: це може бути все тіло, іноді — його частина. Вологі, смердючі, інфіковані отвори — рани чи природні порожнини — все одно, що напис «Вільне місце» для самок мух, готових відкладати яйця. Коли про зараження личинками пишуть у медичних журналах, використовують термін «міаз» разом із бридкими фото з близької відстані, на яких читач бачить заражені ясна, ніздрі, геніталії.

І знову кілька слів від Ради боротьби зі шкідниками: «Важливість проблеми вагінального міазу зростає, бо зростає кількість жінок, що служать у залучених до виконання бойових завдань підрозділах. Відкладання яєць може стимулюватися виділеннями хворих геніталій». В умовах спекотного клімату, зазначає Рада, може виникнути спокуса влаштуватися на ніч на відкритому повітрі без одягу. І солдат, що спить надворі без спіднього, як мені здається, то і є солдат з хворими геніталіями. І він (вона) вже на шляху до «стидкого звільнення», з тієї чи іншої причини.

І, насамкінець, час від часу згадується «випадковий міаз», найчастіше — кишківника. Це стається так: пацієнт помічає личинок у своїх випорожненнях або поряд з ними і припускає, що позбувся їх дефекацією. А також припускає, як і його лікар, що випадково з’їв щось заражене яйцями мух. Один дуже збуджений лікар, пишучи у випуску «Британського медичного журналу» за 1947 рік, стверджував, що «стійка хітинова оболонка яйця» витримує кислоти та ферменти шлунка, що дає змогу личинкам, які містяться в яйцях, неушкодженими дістатися менш несприятливих для їхнього існування умов кишківника, де вони з’являються та отаборюються.

На захист правди, у формі листа до редактора, виступив Ф. І. ван Емден з Імператорського інституту ентомології. Хіба не більше сенсу було б у припущенні, що личинки з’являються не всередині пацієнта, а, як це сформулював ван Емден, надаючи туалетам та підкладним суднам дещиці релігійної сакральності,— у «посудині, що приймає екскременти»? Ба більше, ван Емден вказав, що оболонки мушиних яєць створені не з хітину. Це тонка нещільна мембрана. Щоб довести свою правоту, ван Емден створив експериментальну модель шлунка — суміш підігрітого шлункового соку та пережованого хліба, у яку помістив яйця та личинки видів комах, про які йшлося. Усі личинки, зокрема ті, що ще були в яйцях, загинули.

Ті, хто досі потребує додаткових підтверджень: ось вам Майкл Кенні з Державної медичної служби міста Катанга в Бельгійському Конго зразка 1945 року. Імовірно, завданням ДМС було надання медичного обслуговування нужденним. У «Працях Товариства експериментальної біології та медицини» він писав: «Шістдесяти добровольцям згодували живих личинок». То були личинки хатньої мухи, запаковані у великі желатинові капсули. Не до кінця зрозуміло, чи личинок (двадцять штук на кожного піддослідного!) пакували по одній, чи всіх — в одну спільну капсулу, але, щоб їх проковтнути, знадобилося по дві склянки води. У третині випадків піддослідні виблювали капсули через короткий час, личинки, що в них містилися, здебільшого залишилися живими. У двох третин піддослідних спостерігали діарею з мертвими личинками. Кілька «випадкових» личинок усе ж таки пережили «одіссею», та це не значить, що доброволець-піддослідний заразився. Коротка подорож травним каналом — не те саме, що вселення та проведення там «дитинства». Проявлення всіх симптомів у добровольців