Читати книгу - "На зарослих стежках"

Я ошелешено дивився на нього і думав: «То через те вона тепер твоя? Пате, Пате, який же ти дивак, літаєш десь у небесах, і тепер ось знов збиваєш мене з пантелику!»

— Я неодмінно її продам, — сказав він.

— То ти, мабуть, маєш на це право, — зауважив я. — Тобі ж господарі не заплатили.

— Атож, — ухопився Пат за мої слова.

— Все зрозуміло. Ти трудився там з ранку до ночі й дідька лисого за те отримав.

— Так, — сказав Пат.

Я кивнув головою — мовляв, для мене це очевидно.

— До того ж ти там так довго працював, може, й більше року...

— Півтора року, — вточнив Пат.

— Ну от. Виходить, немає жодної перешкоди, я радий, що ти мені це розповів. Не забудь дати мені свою адресу, перш ніж поїдеш.

Коли Пат поїхав, мені в місті стало ще незатишніше. Він був незамінний товариш, і мені його бракувало. Я кілька разів йому писав, але відповіді не отримав. Може, в нього не було часу, а може, збирався від’їздити додому. Наприкінці мого перебування в місті добродій Гарт запропонував мені пристойну надбавку, якщо я захочу лишитися. Але то було запізно. Я подався на ферму Делрамплів у Долину Червоної Річки і пробув там до кінця жнив.

***

Здається, сьогодні минає три роки, як мене заарештували. Ось я й сиджу.

Це ніяк не вплинуло на мене, моя хата скраю. Все сталося несподівано, і я не хочу більше про це говорити. Я навчився мовчати.

Ми всі прямуємо в країну, до якої кожен потрапить у свій час. Ми туди не поспішаємо, збираючи дорогою всі несподіванки. То лише дурні нарікають на Всевишнього і називають ті несподіванки гучними словами, вони куди витриваліші за нас і їх не можна уникнути. О, любі мої, які вони витривалі й неминучі.

Довгий час у нас по-літньому тепло, до 23 градусів у затінку. Зненацька все змінилося, і небо стало прозоре, як шкло, і застигле. Уже ніч, та я виходжу надвір подивитися, як там. Сьогодні повня, але місяця немає. Чого це так? Всюди тихо, ніде ані комарика. За дві години я знов виходжу надвір і бачу краєчок місяця над верхів’ям дерев.

Мабуть, у цьому немає нічого незвичайного, зовсім ні, але мене все-таки щось бентежить. От якби я дві години тому стояв на високому горбі, то побачив би, як із моря виповзає місяць, схожий на мокру позолочену медузу.

О, який я став дурний через свої обмежені розумові здібності!

Певна річ, я маю склероз, але це також не впливає на мене, моя хата скраю. Коли мене заносить, я називаю свою недугу подагрою. Уже більше року, як я закинув ціпок. Навіщо мені ціпок? То просто було моє дивацтво, схоже на те, коли носять капелюха набакир абощо. Хіба я спирався на ціпок? Ні. Він був для мене товаришем, не більше. Коли ми падали, то завжди опинялися далеко один від одного в снігу.

Чого іще можна очікувати від товаришів?!

Але, звичайно, моя подагра страшенно мені дошкуляє. Я нічого не чую. Атож. Але те, що нічого не бачу, гірше. Я більше не можу читати газет, жоднісінької сторіночки. Ось так. Утім, я й тут передаю куті меду, я непогано читаю, коли газету освітлює ясне сонячне проміння.

У нас у Нурлані тих, хто погано бачив, але міг розрізняти дорогу, називали ходячозорими. Коли об’явилася Марен Марія Х’єллсен, вона ще була ходячозора, хоча ходила з ціпком і була дуже немічна. Марен Марія була загадкова особа, ніхто нічого достеменно про неї не знав, але подейкували, що колись вона була красуня, батько її був капітан чи щось таке, але це лише здогадки, сама вона нічого не розповідала. Усі вважали, що вона походить зі знатного роду, оскільки прізвище мала Х’єллсен, і нікого з таким прізвищем у наших краях не було. Мандрувала вона з хутора на хутір із єдиною метою: випросити жувального тютюну, щоб угамувати зубний біль. Замолоду Марен Марія так звикла до тютюну, що не могла без нього обійтися, жувала його, як матрос. А яка ж вона була бридка й безсоромна! Хоч мала напрочуд красиві, як у панночки, руки. Я дивився на ті руки з подивом: шкіра пожовтіла, а самі такі тендітні й ніжні, не звиклі до роботи, весь час брудні, але настільки красиві, що погляду не відвести.

Урешті-решт Марен Марію помістили в тутешній притулок для бідних, тоді їй було, либонь, сімдесят чи вісімдесят років. Окрім того, вона й далі снувала між хуторами своїми звичними маршрутами без повожатого, вона до смерті лишалася ходячозорою.

Як добре так довго бути ходячозорим.

***

Івана Купала 1948 року.

Сьогодні Верховний суд виніс вирок, і я завершую свої записи.

Кнут Гамсун

Слово подяки на бенкеті з нагоди вручення Нобелівської премії[54]

Пані та панове!

Я навіть не знаю, що мені робити — настільки зворушило мене таке визнання! Воно підносить мене до небес, я не чую землі під собою, у мене просто голова йде обертом. Мені зараз нелегко, сьогодні в Стокгольмі я обважнів від слави та багатства, я стою там, де стою, але вшанування моєї країни, у грудях якої дзвенить «Так, ми любимо[55]...», огорнуло мене хвилею, що збиває з ніг.

Однак мені це анітрохи не зашкодить, бо ж і раніше, у благословенні дні молодості, траплялося таке, що збивало мене з ніг. З ким із молодих не буває такого? Хіба що з молодими консерваторами, вони народилися старими, їх ніколи ніщо не переймає. Найгірше — коли молоді люди потрапляють у полон недбальства та нігілізму. Боже ти мій, те, чого ми зазнаємо в житті, час од часу збиває нас із ніг. Ну й що? Ми лишаємося там, де ми є, це анітрохи нам не шкодить.

Але я стримаюся від повчань перед таким добірним товариством, як ваше, — а надто після того, коли вже велика наука сказала своє слово. Невдовзі я сяду на місце. Але сьогодні в мене як-не-як великий день: з вашої ласки мене обрано з-поміж багатьох і вшановано лаврами! Від імені своєї країни я хочу висловити подяку Шведській Академії і Швеції за честь, яку мені виявили. Сам же я схиляю голову під ваготою високої нагороди. Я гордий тим, що Академія вирішила,