Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Нарешті ми вийшли на відкриту місцевість на вершині гори, і мене обдало прохолодним вітром. Але мурахи по спині пробігли не через це, бо я втратила лік часу, і навіть не подумала  про те, що могло бути вже темно на вулиці, мене ще збив з пантелику той факт, що в печерах, окрім тунелів, було світло, навіть у тій де розлом і крізь нього було видно денне світло. 

– Тобто сама печера теж свого роду як інший підвимір! – прийшло до мене усвідомлення.

– Ну…, так, підвимірів в цій горі достатньо, але вони не всі кудись переносять, більшість просто ховає себе, – зовсім не здивовано пояснив Алан. 

– Це все добре, але, як же ми спустимось з гори по темряві? – в моему голосі промайнув відчай, який навіть я почула.

– Можемо швидко, а можемо повільно, – в  голосі Алана, я чула веселість, але мені точно було не до його жартів, тому я кинула в нього камінчиком, який підібрала на землі. – Ай, хто б знав, що ти так влучно кидаєшся, і боляче? – чула я його здивування.

– Я зараз знайду щось ще важче, щоб вибити з тебе ці жарти, бо мені не смішно! Я сюди ледь піднялась по світлому, а як по темряві спуститись, я взагалі гадки не маю. Хіба що зачекати поки сонце не з'явиться. І той варіант як “Стрибай, я тебе спіймаю” тут вже не спрацює! – гиркнула я.

– До речі, як варіант…, зачекати, не стрибати, бо здається скоро повинно світати.

– Звідки ти знаєш? – все ще злилась я.

– Я ж казав, що мої біологічні часи рідко дають збій, – підійшов він ближче і взяв мене за руку. – Тому не бійся Мел, ще трішки почекати і можна буде спуститись, а поки покидаємось камінням один в одного, щоб нудно не було, – побачила я його посмішку, яку осяяв блакитний вогонь з лампи, і моє серце пропустило удар, десь на лікарняному ліжку, бо тут мабуть воно б у мене зупинилось.