Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

Жінка на ковдрі була нерухома, лежала навзнак якнайкраще, ноги й руки розіпнула, долоні догори, долілиць, очі заплющені. Можливо, у неї були новини про те, що сонце зобов'язане з'явитися, можливо, вона його й не хотіла, можливо, вона таке щодня робить у той самий час, поступливість, дисципліна, релігія.

— Він повернеться за кілька тижнів. Він повинен з'явитись у своїй академії джиу-джитсу. У своєму додзьо[25],— сказала вона.— Особлива подія.

Чи, може, вона просто хотіла вийти з квартири, невідома мені мешканка будинку, середнього віку, тікає від кубічного життя на декілька годин, як і ми, як і сотні, яких ми бачили, коли гуляли парком до помешкання Емми, бігуни, ледарі, гравці в софтбол, батьки, які штовхають візок, відчутний рельєф буття в необмеженому просторі на певний час, розсіяний натовп, безпечний у тому самому нашому розсіянні, люди, які вільні дивитися одне на одного, помічати, захоплюватися, заздрити, дивуватися.

Подумай про це, майже сказав я. Так багато місць деінде, натовпи збираються, тисячі кричать, скандують, відступають під навалою копів з кийками та поліційними щитами. Мій розум допрацьовується до дрібниць, безпорадно, люди мертві й помирають, руки зв'язані позаду, голови розчахнуті.

Ми вже йдемо швидше, бо вона хотіла дістатися додому вчасно, щоб подивитися теніс на Вімблдоні, свого улюбленого гравця, латвійку, яка еротично стогнала під час кожного лютого відбивання.

Якби я ніколи не знав Емму, що б я побачив, ідучи вулицями без певної мети, до пошти чи банку. Я б побачив те, що там є, хіба ні, чи те, що був у змозі визбирати з того, що там є. Але тепер усе по-іншому. Я бачу вулиці й людей з Еммою на вулицях і серед людей. Вона не примара, а лише почування, відчування. Я не бачу те, що, думаю, бачила б вона. Це моє сприйняття, але вона в ньому є чи скрізь там поширена. Я відчуваю її, я її почуваю, знаю, що вона займає щось усередині мене, що дає цим миттєвостям відбутися коли-не-коли, вулицям і людям.

* * *

Двадцятка виринула з отвору банкомату, і я стояв у кабінці, перераховуючи гроші, перегортаючи деякі рахунки догори дригом, а інші навпаки, щоб упорядкувати стос. Я дотримувався слушної думки, що цю процедуру має виконувати банк. Банк має доставляти гроші, мої гроші, у належному форматі, десять банкнот, кожна в двадцять доларів, усі банкноти анфас, лицьовим боком догори, непоплямовані гроші, гігієнічні гроші. Я знову порахував, схиливши голову, згорбившись, відгороджений від людей у кабінках обабіч мене, відокремлений, але свідомий їх, відчуваючи їхню присутність ліворуч і праворуч, тримаючи свої гроші біля грудей. Це, видавалося, не я. Видавалося, що це хтось інший, самітник, який заблукав до напівгромадського краєвиду, стоїть тут і рахує.

Я торкнувся екрана заради квитанції, і потім заради руху коштів і звіту по рахунку, і загорнув банкноти в благенькі токсичні папірці й залишив кабінку, закут, стиснувши у руці квитанції та гроші. На людей у черзі я не дивлюся. Ніхто ніколи ні на кого не дивиться біля банкоматів. І я намагаюся не думати про камери спостереження, однак ось я на пристрої самонагляду свого розуму, тіло напружено рачкує, коли я забрав гроші з отвору, порахував їх, упорядкував і потім перерахував.

А чи насправді це таке самозаглиблене, таке ненормально застережливе? Обробка рахунків, підвищена усвідомленість, хіба не це люди роблять, перевіряють гаманця, перевіряють ключі, це ж просто ще один рівень загальника.

Сиджу вдома з реєстром транзакцій, папірцями видачі готівки з депозиту, записами реквізитів рахунку, своїм застарілим смартфоном, своєю випискою по кредитці, новим балансом, останньою сплатою, додатковими витратами — усе порозкидано переді мною на старому горіховому столі Мадлен, і намагаюся визначити джерело тих, як видко, декількох маленьких наполегливих помилок, відхилень від логіки числового поняття, чистої навали надійних чисел, які складають свою цінність, навіть якщо тиждень у тиждень підсумки усе меншають.

Я описував подробиці кількох робочих співбесід Еммі, яка насолоджувалася моїми звітами про саму процедуру — голосові наслідування, інколи дослівні, зауважень інтерв'юера. Вона розуміла, що я не висміюю цих чоловіків і жінок. Це був документальний підхід до особливого різновиду діалогу, і ми разом знали, що сам виконавець, усе ще безробітний, то предмет цієї п'єси.

Тепер сяяло сонце, і я думав про жінку, яка розпласталася на моєму даху. По всіх усюдах жінки, Емма у режисерському кріслі на відстані рукостискання від мене, а латвійка та її супротивниця на телеекрані пітніють, стогнуть, гатять тенісний м'ячик такими візерунками, що могли би бути за предмет поглибленого вивчення науковцями з проблем поведінки.

Уже годину чи десь так ми не ведемо серйозних розмов. Я дослухався Емми в такі часи. У неї були всиновлений хлопець, невдалий шлюб, робота з неповносправними дітьми, а в мене що — доступ до прохолодного даху з переривчастим видом на річку.

Вона сказала: «Думаю, ти нетерпляче чекаєш співбесід. Голишся, начищаєш черевики».

— Одна пристойна пара черевиків і лишилась. Це не зневага до чинів, а різновид повсякденної недбалості.

— Ти, вочевидь, небайдужий до тих пристойних черевиків?

— Черевики як люди. Вони пристосовуються до ситуації.

Ми дивилися теніс і пили пиво з фужерів, які вона зберігала на боці в морозилці свого приземкуватого холодильника. Обмерзлі фужери, темний лаґер, очко, гра, матч, одна жінка ляскає ракеткою в повітрі, друга виходить із кадру, перша падає назад на трав'яний корт у радісній нестямі, широко розставив руки, як жінка на даху, хоч би хто вона не була.

— Дай визначення тенісній ракетці. Щось таке я міг би собі сказати замолоду.

— Тоді й мав би те зробити,— сказала вона.

— Або спробувати.

— Тенісна ракетка.

— Замолоду.

Я розповів їй, що зазвичай стояв у темній кімнаті, заплющивши очі, поринувши розумом у ситуацію. Я розповів їй, що все ще так роблю, хоча й рідко, і ніколи не знаю, що збираюся те робити. Просто стою в темряві. Світильник стоїть на комоді поряд із ліжком. Осьде я заплющив очі. Немовби Стак.

Вона сказала: «Чисто формально це звучить як своєрідна медитація».

— Не знаю.

— Можливо, ти намагаєшся очистити розум.

— Сама ти такого не робила.

— Хто, я, ні.

— Я замикаю очі від темряви.

— І загадуєшся, хто ти є.

— Хіба з пустого в порожнє, якщо таке можливо.

— А яка різниця між тим, що заплющуєш очі в освітленій кімнаті й заплющуєш у темній?