Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Дивна, невідома Сила раптово згустилася, наповнюючи зал, наче сива імла.

— Це правда, — сказала Каланте. — Присутній тут Ґеральт із Рівії є відьмаком. Професія його гідна шани й поваги. Він присвятив себе тому, аби охороняти нас від жахіть і кошмарів, які породжує ніч і які насилають зловісні, ворожі людям сили. Він убиває усіх страховидл і монстрів, які підстерігають нас у лісах та ярах. А також і тих, які мають нахабство заходити до наших осель.

Єжак мовчав.

— А тому, — вела далі королева, піднімаючи руку у перснях, — нехай виконається закон, нехай виконається клятва, виконання якої вимагаєш ти, Єжаче з Ерленвальду. Пробило північ. Твоя обітниця вже не діє. Зніми шолом. Перш ніж моя дочка оголосить свою волю, перш ніж вирішить щодо свого призначення, нехай вона побачить твоє обличчя. Ми всі прагнемо побачити твоє обличчя.

Єжак із Ерленвальду повільно підняв латну печатку, шарпнув за зав’язки шолома, зняв його, хапаючи за залізний ріг, і кинув з розмаху на підлогу. Хтось крикнув, хтось вилаявся, хтось зі свистом втягнув повітря. На обличчі королеви з’явилася зла, дуже зла посмішка. Посмішка жорстокого тріумфу.

Над широкою напівкруглою бляхою нагрудника дивилися на них двоє випуклих чорних ґудзиків баньок, розміщених по обидва боки від укритого рудуватою щетиною, видовженого, тупо зрізаного писку, озброєного тремтячими вібрисами, повного гострих білих іклів. Голова й карк постаті, що стояла посередині залу, їжачилися гребенем коротких, сірих, рухливих голок.

— Саме такий я маю вигляд, — промовило створіння, — про що ти чудово знала, Каланте. Ройґнер, розповідаючи про пригоду в Ерленвальді, не міг не описати того, кому він завдячував життям. Кому, незважаючи на вигляд, він поклявся у тому, у чому поклявся. Ти добре приготувалася до мого приходу, королево. За твою погордливу та презирливу відмову дотримуватися слова докорили тобі власні васали. Коли не вдалася спроба натравити на мене інших претендентів на руку дочки, мала ти — про всяк випадок — іще й відьмака-вбивцю, який сидить тепер праворуч від тебе, на почесному місці. А наприкінці ще й низький обман. Ти хотіла принизити мене, Каланте. Знай же, що принизила ти себе.

— Досить. — Каланте встала, вперлася стиснутим кулаком у бік. — Покінчимо з цим. Паветто! Бачиш, хто — а скоріше що — стоїть перед тобою й осмілюється на тебе претендувати. За Законом Несподіванки і за одвічним звичаєм рішення належить тобі. Відповідай. Досить єдиного твого слова. Скажеш «так» — і станеш його власністю, здобиччю цієї потвори. Скажеш «ні» — й ніколи більше його не побачиш.

Міць, що пульсувала у залі, стискувала скроні Ґеральта залізним ободом, шуміла у вухах, настовбурчувала волосся на шиї. Відьмак дивився на побілілі суглоби пальців Мишовура, стиснуті на краю столу. На тоненьку цівку поту, що збігала по щоці королеви. На крихти хліба на столі, що рухалися, наче хробачки, формували руни, які, розпорошуючись і збираючись знову, складалися у виразний напис: «УВАГА!»

— Паветто! — повторила Каланте. — Відповідай. Чи хочеш ти піти з цим створінням?

Паветта підвела голову.

— Так.

Міць, що переповнювала залу, відповіла глухим гуркотом у вигинах стелі. Ніхто, абсолютно ніхто не видавав і найменшого звуку.

Каланте повільно, дуже повільно опустилася на трон. Її обличчя нічого не виражало.

— Усі чули, — пролунав у тиші спокійний голос Єжака. — Ти також, Каланте. І ти, відьмаче, хитрий платний горлорізе. Мої права було доведено. Істина й призначення узяли гору над брехнею і крутійством. І що вам залишається, шляхетна королево і перевдягнений відьмаче? Холодна сталь?

Ніхто не відгукнувся.

— Я б охоче, — вів далі Єжак, ворушачи вібрисами й плямкаючи писком, — негайно залишив це місце разом із Паветтою, але не відмовлю собі у невеликому задоволенні. Це ти, Каланте, підведеш свою доньку сюди, до мене, і вкладеш її білу руку в мою долоню.

Каланте повільно повернула голову до відьмака. У її очах був наказ. Ґеральт не ворухнувся, відчуваючи й бачачи, як Міць, що загущувалася у повітрі, зосереджується на ньому. Тільки на ньому. Він уже знав.

Очі королеви звузилися, губи ворухнулися…

— Що?! Що таке?! — заревів раптом Крах ан Крайт, підхоплюючись із місця. — Білу руку? У його долоню? Принцеса з якимось щетинистим смірдяйлом? Із цією… свинською мордою?

— А я хотів битися з ним як із лицарем! — вторив Райнфарн. — Із цим страшидлом, із цією скотиною! Зацькувати його псами! Псами!

— Стража! — вигукнула Каланте.

Далі все покотилося швидко. Крах ан Крайт схопив зі столу ніж і з грюкотом перекинув стілець. Відповідно до наказу Ейста Драйг Бон-Ду, не роздумуючи, садонув його по потилиці дудкою від волинки, з усієї сили. Крах гепнувся на стіл, між осетром у сірому соусі й кривим частоколом ребер, що лишилися від печеного вепра. Райнфарн підскочив до Єжака, блиснувши вихопленим із рукава кинджалом. Кудкудак, підхоплюючись, копнув табурет просто йому під ноги. Райнфарн спритно перескочив перешкоду, але миті зволікання вистачило — Єжак обманув його коротким рухом і повалив на коліна потужним ударом броньованої перчатки. Кудкудак схилився, щоб вирвати у Райнфарна кинджал, але його стримав княжич Віндгальм, вчепившися за його стегно, неначе гончак.

Від входу бігли стражники, озброєні гвізармами й глевіями[22]. Каланте, пряма і грізна, вказала їм владним, різким жестом на Єжака. Паветта закричала, Ейст Турсех — лаявся. Усі посхоплювалися з місць, не дуже розуміючи, що робити.

— Убийте його! — крикнула королева.

Єжак, гнівно форкаючи й шкірячи ікла, повернувся до стражників, що атакували. Він був беззбройним, але закутим у шиповану сталь, від якої зі дзвоном відскакували вістря гвізарм. Утім, удар відкинув його назад, просто на Райнфарна, який уже підводився, і той схопив його за ноги, не даючи рухатися. Єжак заричав, відбиваючи залізними налокітниками удари зброї, що сипалися на його голову. Райнфарн штрикнув його кинджалом, але вістря ковзнуло по бляхах нагрудника. Стражники, схрестивши ратища, приперли Єжака до різьбленого каміну. Райнфарн, повиснувши на його поясі, відшукав щілину у панцирі і вбив у неї вістря. Єжак зіщулився.

— Дані-і-і-і-і!!! — тонко заверещала Паветта, застрибуючи на стілець.

Відьмак із мечем у руці побіг по столі в бійку — розкидаючи тарілки, миски та бокали. Знав, що часу мало. Вереск Паветти ставав дедалі ненатуральнішим. Райнфарн відводив кинджал для чергового удару.

Ґеральт тяв, стрибнувши зі столу і припавши на коліно. Райнфарн завив і заточився на стіну. Відьмак крутнувся і серединою клинка хльоснув стражника, який намагався загнати вістря гвізарми між фартухом і нагрудником Єжака. Стражник гепнувся на підлогу,