Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Не лякай мене, Кудкудаче, — скривилася Каланте. — Наближається північ, час страхів. Чи пам’ятаєш ти ще якісь легенди зі свого, безсумнівно, важкого дитинства? Якщо ні, то сідай.

— Прошу дозволу, — підкрутив барон довгого вуса, — ще трохи постояти. Хотів би я нагадати усім про одну легенду. Це стара, забута легенда, усі ми її, вважаю, чули в часи нашого важкого дитинства. У цій легенді королі дотримувалися обіцянок. А нас, бідолашних васалів, із королями поєднує виключно королівське слово: на ньому ґрунтуються договори, союзи, наші привілеї, наші лени. І що? Ми маємо в усьому тому сумніватися? Сумніватися у непорушності королівського слова? Дочекатися, коли воно значитиме не більше торішнього снігу? Воістину, якщо так буде, то після важкого дитинства чекає на нас і важка старість.

— На чиєму ти боці, Кудкудаче? — закричав Райнфарн із Аттре.

— Тихо! Нехай говорить!

— Той проклятий квоктун ображає величність!

— Барон із Тігге має рацію!

— Тихо, — сказала раптом, підводячись, Каланте. — Дайте йому закінчити.

— Красно дякую, — поклонився Кудкудак. — Але я, власне, закінчив.

Запанувала тиша, дивна після того галасу, який щойно викликали слова барона. Каланте й далі стояла. Ґеральт не думав, що хтось окрім нього помітив, як трусяться долоні, якими вона потирала лоба.

— Мої панове, — сказала вона нарешті. — Маю пояснити. Так, той… Єжак… говорить правду. Ройґнер і справді пообіцяв йому те, на що не сподівався. Схоже, що наш світлої пам’яті король був довбнем у жіночих справах і не вмів рахувати до дев’яти. А мені зізнався в усьому лише на смертному ложі. Бо знав, що б я зробила, якби він зізнався про ту клятву раніше. Знав, на що здатна мати, чиєю дитиною розпоряджаються настільки легковажно.

Рицарі й вельможі мовчали. Єжак стояв нерухомо, наче залізна, колюча статуя.

— А Кудкудак, — продовжила Каланте, — що ж, Кудкудак нагадав мені, що я не мати, а королева. Тож — добре. Як королева, завтра я скликаю Раду. Цінтра — не тиранія. Рада вирішить, чи має клятва вже мертвого короля вирішувати долю спадкоємиці трону. Та обговорить, чи треба віддати її і трон Цінтри зайді, чи ж потрібно вчинити відповідно до інтересів королівства.

Каланте замовкла на мить, скоса глянувши на Ґеральта.

— А щодо шляхетних рицарів, які прибули до Цінтри з надією на руку принцеси… Мені залишається тільки висловити співчуття з приводу серйозної образи й ураженої честі, яких ви тут зазнали. З приводу того посміховиська, яким ви стали. Не моя у тім провина.

Серед гулу голосів, який прокотився поміж гістьми, відьмак уловив шепіт Ейста Турсеха.

— Клянуся всіма богами моря, — видихнув острів’янин. — Це не годиться. Це явне підбурювання до кровопролиття. Каланте, ти їх просто нацьковуєш…

— Замовчи, Ейсте, — люто просичала королева. — Бо я розгніваюся.

Чорні очі Мишовура зблиснули, коли друїд вказав поглядом на Райнфарна з Аттре, який готувався встати, із похмурим, перекошеним обличчям. Ґеральт одразу ж відреагував, випередивши його, устав першим, гучно відсунувши стілець.

— Може, й не потрібно буде скликати Раду, — сказав він голосно й звучно.

Усі замовкли, дивлячись на нього здивовано. Ґеральт відчув на собі смарагдовий погляд Паветти, позирк Єжака з-за ґрат чорного заборола, відчував також, наче хвилю повені, Силу, що піднімалася і згущувалася у повітрі. Бачив, як під впливом тієї Сили дим із факелів та каганців набуває фантастичних форм. Знав, що й Мишовур бачить. Знав також, що того не бачить ніхто інший.

— Сказав я, — повторив він спокійно, — що скликання Ради може виявитися непотрібним. Розумієш, що я маю на увазі, Єжаче з Ерленвальду?

Голчастий лицар ступив два скреготливі кроки вперед.

— Розумію, — сказав він глухо з-за заборола шолому. — Тільки дурень би не зрозумів. Я чув, що мить тому сказала милостива і шляхетна пані Каланте. Вона знайшла пречудовий спосіб мене позбутися. Я приймаю твій виклик, невідомий мені лицарю!

— Не пригадую, — мовив Ґеральт, — щоб я тебе викликав. Не маю наміру битися з тобою, Єжаче з Ерленвальду.

— Ґеральте! — крикнула Каланте, кривлячи губи й забувши назвати відьмака шляхетним Равіксом. — Не перетягуй струни! Не випробовуй мого терпіння!

— Ані мого, — зловісно додав Райнфарн. А Крах ан Крайт лише загарчав. Ейст Турсех красномовним жестом показав стиснутого кулака. Крах загарчав іще голосніше.

— Усі чули, — промовив Ґеральт, — як барон із Тігге розповідав про славетних героїв, забраних у батьків через такі самі обітниці, якої Єжак добився від короля Ройґнера. Але навіщо, з якою метою вимагають такі клятви? Ти знаєш відповідь, Єжаче з Ерленвальду. Клятва така може створити потужний, нерозривний зв’язок призначення між тим, хто вимагає клятву, і її об’єктом, дитиною-несподіванкою. Дитина така, обрана сліпою долею, може бути призначена для незвичайних вчинків. Вона може відіграти надзвичайну роль у житті того, з ким доля її пов’яже. Саме тому, Єжаче, ти запросив з Ройґнера ціну, яку тепер вимагаєш. Ти не хочеш трону Цінтри. Ти хочеш забрати принцесу.

— Все саме так, як ти говориш, невідомий мені лицарю, — голосно розсміявся Єжак. — Саме цього я і домагаюся! Віддайте мені ту, яка є моїм призначенням!

— Це, — сказав Ґеральт, — потрібно буде довести.

— Ти насмілюєшся сумніватися? Після того як королева підтвердила правдивість моїх слів? Після того, що ти сам сказав мить тому?

— Так. Бо ти не сказав нам усього. Ройґнер, Єжаче, знав силу Закону Несподіванки й вагомість клятви, яку він дав. А дав він її, бо знав, що закон і звичай мають силу, яка оберігає такі клятви. Пильнує, щоб ті виконувалися лише тоді, коли підтвердить їх сила призначення. Я стверджую, Єжаче, що зараз ти не маєш на принцесу жодних прав. Отримаєш їх тільки тоді, коли…

— Коли що?

— Коли принцеса сама погодиться йти із тобою. Так говорить Закон Несподіванки. Це згода дитини, не батьків, підтверджує клятву, доводить, що дитина й насправді уродилася у тіні призначення. Це тому ти повернувся через п’ятнадцять років, Єжаче. Бо таку умову включив до своєї клятви король Ройґнер.

— Хто ти?

— Я Ґеральт із Рівії.

— Ким ти є, Ґеральте із Рівії, що видаєш себе за знавця у питанні звичаїв та законів?

— Він знає цей закон краще за будь-кого іншого, — хрипко сказав Мишовур, — бо до нього його колись застосували. Його колись забрали з батьківського дому, бо він був тим, кого батько не сподівався вдома після повернення застати. Бо він був призначений для чогось іншого. І силою призначення став він тим, ким він є.

— А ким він є?

— Відьмаком.

У тиші, яка запанувала, ударив дзвін із кордегардії, понурим бамканням оголошуючи північ. Усі здригнулися і підняли голови. На обличчі Мишовура, який дивився на