Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

забажаю. Усіх закликаю у свідки щодо того, що я скажу! Коли король, вирятуваний із халепи, супроводжений до свого почту, удруге запитав мене, чого я бажаю, я йому відповів. Попросив, щоб він віддав мені те, що він залишив удома, про що не знає і на що не сподівається. І король заприсягся, що так і буде. А після повернення він застав у замку тебе, Каланте, у пологах. Так, королево, я чекав цього п’ятнадцять років, а відсотки з моєї винагороди зростали. Сьогодні, коли дивлюся на чарівну Паветту, бачу, що очікування було того варте! Панове й лицарі! Частина з вас прибула до Цінтри, аби претендувати на руку принцеси. Тож я засвідчую, що прибули ви дарма. Від дня свого народження, силою королівської клятви, чарівна Паветта належить мені!

Серед бенкетувальників здійнялася колотнеча. Хтось кричав, хтось лаявся, хтось іще гатив кулаком об стіл, перевертаючи посуд. Деригірка зі Стрепта вихопив ніж із печеного барана та вимахував ним. Крах ан Крайт, схилившись, схоже, намагався виламати дошку із хрестовини столу.

— Це нечувано! — репетував Віссегерд. — Які ти маєш докази? Докази?

— Обличчя королеви, — вигукнув Єжак, простягши долоню в залізній рукавиці, — є найкращим доказом!

Паветта сиділа нерухомо, не піднімаючи голови. У повітрі згущувалося щось дуже дивне. Медальйон відьмака шарпався на ланцюжку під вамсом. Він побачив, як королева жестом покликала пажа, який стояв за кріслом, і пошепки віддала йому короткий наказ. Ґеральт не розчув, який саме. Утім, вираз подиву, що з’явився на обличчі хлопця, примусив його замислитися, як і той факт, що наказ довелося повторити. Паж побіг до виходу.

Колотнеча за столом не вщухала. Ейст Турсех звернувся до королеви.

— Каланте, — сказав він спокійно, — чи він говорить правду?

— А навіть якщо і так, — процідила королева, прикусивши губу й скубаючи зелений шарф на плечі, — то що?

— Якщо він говорить правду, — спохмурнів Ейст, — обітниці треба дотримуватися.

— Та невже?

— Чи я маю розуміти, — запитав похмуро острів’янин, — що так само вільно ти трактуєш усі обітниці? Також і ті, що так добре закарбувалися у моїй пам’яті?

Ґеральт, який ніколи не сподівався побачити у Каланте глибокий рум’янець, вологі очі й тремтячі губи, був здивований.

— Ейсте, — прошепотіла королева. — То дещо інше…

— Та невже?

— Ах ти сучий сину! — несподівано гарикнув Крах ан Крайт, підхоплюючись із місця. — Останнього дурня, який стверджував, що я зробив щось надарма, краби общіпали на дні затоки Алленкер! Не для того я приплив зі Скелліге, щоб повертатися ні з чим! Знайшовся конкурент, трясця твоїй матері! Гей, нехай хтось принесе мій меч, і дайте залізяку тому дурневі! Швидко побачимо, хто…

— Може б, ти заткнувся, Краху? — уїдливо сказав Ейст, спираючись обома кулаками об стіл. — Драйже Бон-Ду! Відповідатимеш за подальшу поведінку королівського племінника.

— Мене теж заспокоїш, Турсеху? — гукнув Райнфарн із Аттре, піднімаючись із місця. — Хто насмілиться втримати мене від того, щоб кров’ю змити образу, яку заподіяли моєму князеві? І його сину Віндгальмові, єдиному, хто гідний руки й ложа Паветти?! Принесіть мечі! Зараз тут, на місці, я покажу тому Єжакові, чи як там його звати, як у Аттре ми мстимося за таку образу! Цікаво, чи знайдеться хтось чи щось, здатне мене стримати?

— Аякже. Вихованість, — спокійно відказав Ейст Турсех. — Не годиться вчиняти тут бійку чи викликати кого, не отримавши спочатку згоди від пані цього дому. Бо що це, тронна зала Цінтри чи корчма, де можна лупити по писку і штрикати ножами, коли заманеться?

Усі знову репетували наввипередки, лаялися і розмахували руками. Розгардіяш стих, наче ножем відтятий, тільки коли в залі раптово пролунав короткий і лютий рев сердитого зубра.

— Так, — сказав Кудкудак, відкашлюючись і підводячись зі стільця. — Ейст помилився. Це вже навіть не корчма. Це щось на кшталт звіринця, тому й зубр був доречним. Достойна Каланте, дозволь мені викласти свою думку про проблему, яку ми тут маємо.

— Бачу, що багато осіб, — сказала повільно Каланте, — мають про цю проблему свою думку і викладають її навіть без мого дозволу. Дивно, чому вас не цікавить моя власна? А моя думка така: скоріше цей клятий замок звалиться мені на голову, ніж я віддам Паветту цьому дивакові. Я не маю жодного наміру…

— Клятва Ройґнера… — почав Єжак, але королева одразу перебила його, гепнувши об стіл золотим кубком:

— Клятва Ройґнера цікава мені, як торішній сніг! А щодо тебе, Єжаче, то я ще не вирішила, чи дозволю Краху або Райнфарну зустрітися з тобою на втоптаній землі, чи просто накажу тебе повісити. Перебиваючи мене, коли я говорю, ти значною мірою впливаєш на моє рішення!

Ґеральт, усе ще занепокоєний тремтінням медальйону, роззираючись по залу, зустрівся поглядом із очима Паветти, смарагдово-зеленими, як у її матері. Принцеса вже не ховала їх під довгими віями — водила ними з Мишовура на відьмака, не звертаючи уваги на інших. Мишовур крутився, нахилившись, і щось бурмотів.

Кудкудак, досі стоячи, багатозначно кашлянув.

— Говори, — кивнула королева. — Тільки посутньо й коротко.

— Як накажете, королево. Достойна Каланте й ви, рицарі! Воістину, дивну умову поставив Єжак із Ерленвальду перед королем Ройґнером, дивної нагороди він забажав, коли король задекларував йому виконання будь-якого бажання. Але не вдаватимемо, що ми ніколи не чули про такі умови, про старий, наче людство, Закон Несподіванки. Про ціну, яку може забажати той, хто рятує чиєсь життя у безнадійній, здавалося б, ситуації, хто виконує неможливу, здавалося б, умову. «Віддаси мені те, що перше вийде тебе привітати». Скажете ви, що це може бути пес, алебардник на брамі, навіть теща, якій не терпиться вилаяти зятя, який повертається додому. Або: «Віддаси мені те, що дома застанеш і на що не сподівався». Після тривалої подорожі, панство, і несподіваного повернення найчастіше це коханець у ліжку дружини. Але буває, що й дитина. Дитина, на яку вказало призначення.

— Коротше, Кудкудаче, — насупилася Каланте.

— Як накажете. Панове! Чи не чули ви про дітей, на яких вказало призначення? Чи легендарний герой Затрет Ворута не був іще дитиною відданий ґномам, бо саме його батько зустрів першим, коли повертався у фортецю? А Шалений Дей, який вимагав у мандрівників віддати те, що вони вдома залишили і про що не знають? Цією несподіванкою став славетний Супре, який згодом звільнив Шаленого Дея від прокляття, що над ним тяжіло. Згадайте також Зівеліну, яка стала королевою Метінни за допомогою гнома Румплестельта, а натомість обіцяла свого первістка. Зівеліна не виконала обіцянку і, коли Румплестельт прибув за нагородою, чарами змусила його утекти. А невдовзі після того й вона, і дитина померли від