Читати книгу - "Купеля"

Біля магазину вже зібрався натовп, а це означало, що хліб ще не завезли. Усі замовкли та з неприхованою цікавістю розглядали схудлу та бліду дівчину, що штовхала перед собою інвалідний візок із Сашком.

— Добридень, — привіталася Соня та стала поодаль під деревом, у тіні.

Хтось відповів на привітання, хтось буркнув щось собі під ніс, інші взагалі промовчали.

— Доїздилася, що й на похороні рідного діда не була, — хтось почав упівголоса, але так, щоб Софійка добре все чула.

— Чи таке колись було в нас на селі? — підхопив розмову інший жіночий голос.

І пішло — поїхало:

— Андрій був їй за батька.

— Еге ж, змалечку панькався з нею, як із лялечкою.

— Красою Бог не обділив, а серцем…

— Привезла каліку собі та й катає. Чи не міг він жити в домі інвалідів?

— Там був би доглянутий та ситий. Я бачила по телевізору, які зараз такі будинки. Усе є: і телевізори, і холодильники, і приберуть за ними, і лікар догляне. А тут у нас що?

Софійка чула зневагу до себе натовпу людей, яким вона не зробила нічого поганого. Її обличчя палало від такого приниження, але вона зуміла відключити емоції та ввімкнути холодний розум.

— І навіщо їй каліка?

— Не здогадалися ще? За штаньми поїхала, а діда покинула.

— Точнісінько, як її мати.

— І не кажіть: яблуко від яблуні недалеко падає.

— Ось і думай тепер, чому Олеся отруїлася. Усі гадали, що Соня така добра, щира та відверта, але, можливо, і справді вона хотіла в Олесі відбити хлопця?

— Та так воно і є! Спочатку бігала за одним, доки лиха не накоїла, потім поїхала за іншим.

— Мо’, знову лихо привезла разом із ним?

— Одна біда уже є — Андрій-то помер.

— Будемо чекати, що ще вона утне. Мало нам того, що через неї мажори цілісіньке літо всьому селу життя не давали, так… Та й Олеся мало з Богом не зустрілася через неї. Що ще буде?

— Що завгодно може статися, бо чоловіки в неї на першому місці.

— Точнісінько така, як її матір, — кажу вам, як на духу…

— Що ж ви хочете? Розпусниця.

— Добре, що Андрій уже нічого не побачить. А здавалася такою доброю та порядною.

— Виходить, то ззовні, усередині гнила…

Софійка від почутого була на межі нервового зриву. Вона опанувала себе, і, коли заговорила, голос її вже не тремтів.

— Люди, — сказала вона, — що ви говорите?! Навіщо мене так судите? І чому ви такі жорстокі?

Натовп замовк і мовчки споглядав дівчину.

— Хто вам дав право називати недужу людину калікою? Ви завжди були чуйні до мене, добрі, а я — до вас. А що сталося зараз? Чи я винна, що не могла знати про смерть дідуся? Чи я не ходила по хатах із простягнутою рукою, щоб його врятувати? Забули? — Соня обвела людей очима, намагаючись зазирнути в очі кожному, достукатися до кожної душі. — Мені нема чого критися, нема чого приховувати. Хлопець, якого я кохаю, потрапив у біду та став інвалідом. Я повинна була його забрати із собою, бо він потребує моєї допомоги. Чи це теж поганий вчинок? Він заслуговує вашого осуду? Чому?!

Люди відводили очі вбік та мовчали.

— Скажіть хоч що-небудь! — звернулася до них Софійка. — Лишень не мовчіть!

— Автівку ти спалила? — почулося з натовпу.

— Кажуть, що баба Параска Миколу самогоном напоїла, щоб той дав свідчення в міліції на твою користь.

— Дурниці, — відповіла Соня. — Нісенітниця, та й годі.

— Що з нею балакати, — Софійка почула голос матері Олесі. — Знає кицька, чиє сало з’їла, то й виправдовується перед вами. Не вийшло ярмо накинути на Лесиного хлопця, то привезла іншого. Нехай у візку, але штани в домі повинні бути! А ви стоїте, вуха розвісили! Негідниця вона, та й годі. Тьху на неї! Тьху!

— Ох, люди! — сказала дівчина, її очі застелили сльози. — Колись вам буде соромно за ці слова.

Вона гордовито кинула останній погляд у натовп та, не дочекавшись хліба, повернула візок у бік свого подвір’я.

— Ще й сміє рота розкривати! — кинула їй услід Лесина мати.

— Скрутилася, як карась на сковороді, — почула Софійка за своєю спиною чийсь неприязний голос. — Копія матері, не треба й дивитися!

Розділ 37

Спливав день за днем, а Сашко не подавав надій. Іноді Софійці здавалося, що не витримає, і тоді вона нишком плакала у відчаї над своїм загубленим щастям. У такі хвилини майбутнє втрачало свою принадливість, бо реальність була жорстока: смерть, хвороба, осуд. Довгими безсонними ночами, коли вітер безжалісно шмагав гілля дерев та бився в стіни, дівчині здавалося, що життя загнало її в глухий кут, з якого немає виходу. Колись такий щасливий, її світ обірвався в прірву, з якої вона намагалася видряпатися всіма силами, але не вдавалося. Чи то прірва була занадто глибока, чи їй бракувало сил?

Щоб не втратити здорового глузду й не завити в тиші, що аж бринить, Софійка лягала біля Сашка на ліжко, обіймала його та подовгу розмовляла. Вона не полишала надії, що пам’ять про їхнє минуле одного разу прокинеться в Сашковій свідомості, розкриє назустріч серце, застукає в скронях. Давало надію хоча б те, що напади в хлопця траплялися дедалі рідше й рідше.

— І в нас буде все добре, як було колись, — запевняла вона тихо, вдихаючи такий знайомий запах його тіла. — Я так хочу піти з тобою до річки, подивитися на зорі у воді… Так, так! — Дівчина підхопилася з ліжка. — Яка ж я дурна! Чому я до цього часу не показала їх тобі?! Зараз уже темно, ніч зоряна, і це добре. Ми підемо до річки вдвох, так, як я собі загадала. Ти обов’язково все згадаєш! Любий, ти не можеш це забути, не маєш права!

…По дорозі, що вела до річки, дівчині було неважко котити візок, але коли дорога пішла стороною, їй потрібно було кілька десятків метрів провезти його луками. Тут і в гарну погоду було доволі волого, а після осіннього дощу, що випав недавно, і зовсім розквасило. Колеса візка одразу ж загрузли в м’якому ґрунті. Спочатку Софійка подумала, що зробила дурницю, потягнувши Сашка серед ночі в болото, але, одержима своєю ідеєю, уже не могла відступити. Докладаючи неймовірних зусиль, Соня змогла провернути колеса візка кілька разів, доки вони знову не загрузли. Їй стало дуже гаряче. Дівчина скинула кофтинку, залишившись в одній сукні.

— Любий, ще трішки, ще один крок, — говорила вона, намагаючись