Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

І поверталися з німецького полону хлопці й дівчата сільські, Макарові однолітки, і розказували вони про те, що й Макар твій додому ніколи вже не повернеться, бо й він загинув…

Прийшов якось увечері Іван, товариш Макара ще з дитячих літ, сів у хаті коло столу й розказав тобі, Міловице: «Завезли нас, тітко Міловице, у війну далеко, аж у город Нюрнберг. А у Нюрнбергу тому були порохові заводи. І жили ми, українські остарбайтери, всі гуртом в одному бараку; я з Макаром товаришував найбільше, але робили ми з вашим сином у різних цехах: я – у ливарному, а Макар там, де робили порох. А от якось в обід після роботи зайшов я по Макара в його цех, та й кажу: «Закінчуй вже швидше свою роботу». А він: «Ти йди, Іване, а я дожену». Але тільки я відійшов, як тут прогримів вибух: то Макар підірвав пороховий склад і сам не встиг вискочити, та й увесь обгорів… Дуже мучився ваш Макар і помер без пам’яті. А було це, тітко Міловице, на саму Трійцю, на Зелені святки».

І згадала ти, Міловице, тоді свій тяжкий обідній сон…

А ще через півроку, в зимі, окотилися подаровані Федосі хрещеним батьком вівці, і привели кожна по троє ягнят!

Пам’ятаєш, Міловице, як стрибали ті ягнятка малі по хаті разом із твоїми дітьми?

Маруся підбігала до баранчика, нахилялася і підставляла йому лоба.

«Буці, баранчик! Буці, баранчик!» – весело сміялася Маруся і буцала ягнятко в кучерявого м’якенького лоба. А ягнятка й собі гралися, бо й вони були діти!

Навесні, Міловице, пам’ятаєш, як із того баранчика вже був виріс добрячий баран, а Марусиної науки не забув? Бо як тільки дитина відверталася, а він уже був тут, підбігав близенько та й гупав у спину. Маруся ж не втримувалася на ногах і падала. І поки вона вставала, баран уже набирав нового розгону…

Вівці ти, Міловице, не тримала в хліві, а закривала на ніч в «другій» хаті, у тій, що колись ви з Ільком добудували через сіни, для дітей. Бо ж після війни в селі розвелося дуже багато злодіїв і вони виносили з хлівів та комор людських усе, що там було.

Крали, Міловице, тоді у всіх. А в таких, як ти, вдів, які не мали чоловіка й ніякого захисту, то й поготів. Не було в злодіїв ні страху, ні совісті.

«Знають, що баба в хаті без чоловіка, сама, усіх боїться, то й не буде рипатися…» – пошепки переказували одна одній солдатські вдови.

Як не гляділа ти, Міловице, своїх овець, як не хоронила їх від злодіїв, а все ж уберегти не вдалося – вийняли якось посеред ночі вікно і повитягали всі вівці.

Плакала тоді ти, Міловице, й дуже шкодувала, що не змогла вгледіти.

А пізніше розказували поміж себе люди у селі про те, що догадувалися, хто б міг отаке зробити – красти ночами по хатах; чула їхні імена й ти, Міловице, і знала тих людей, бо це були сільські чоловіки, у яких були свої сім’ї й діти…

Гірко тобі було, Міловице, що не якісь чужі волоцюги крали, а ті, з ким удень мусила ти вітатися.

І боялися в селі люди ночей, а тих злодюг боялися, щоб не вбили.

«Піду в сільраду й буду на волоцюг жалітися, – плакала ти, Міловице, й казала на вулиці жінкам. – Я ж вигляділа ті овечки, щоб було чим мені дітей малих годувати! Мій же Ілько воював, він погиб на війні! Нехай тепер знайдуть на тих злодюг управу! Хай вернуть мені мої вівці, бо я вже знаю, хто їх брав!»

«Мовчи! – радила тобі, Міловице, пошепки Олександра. – Бо ще прийдуть вночі й заріжуть тебе, як ту вівцю».

І боялася ти, Міловице, й мусила мовчати…

А через два роки після війни стався у селі через недорід іще один голод.

Пам’ятаєш, Міловице, як люди збирали по берегах лопуцьки й ловили у болоті жаб? А навесні діти твої рвали солодкий цвіт акації: обскубували з пишних кетягів пахучі дрібненькі квіточки і висмоктували з них сік.

«Мамо, яке ж воно добре! – гукали до тебе, Міловице, діти. – Як цукерки, що тато мав нам із війни привезти!»

Смоктала ті квіточки й ти, Міловице.

«І справді добре», – мусила всміхатися до дітей.

За зиму з’їли твої, Міловице, діти усю картоплю, ти навіть лушпайки мусила поварити.

А в травні взяла в Густі, своєї племінниці, Явдошиної дочки, дрібнесенької картопельки на насіння, щоб засадити город.

Висипала ти, Міловице, на жменю зі щербатого гладущика ще й дрібнесеньке пласке огіркове насіння та й висіяла його на березі, коло копанки Ількової близько. І ходила потім усе літо між ріденькими корчиками картоплі, і гладила руками зелене бадилля, просила, щоб росло.

А увечері палила ти, Міловице, в хаті піч, і варила для дітей рідку кашку з тої крупи, що по жменьці відсипали тобі у колгоспі.

Маленька Федося, як тільки бачила в челюстях вогонь, вилазила на піч, заглядала в черінь і кричала на всю хату: «Тягни больку! Сип куліш!» – бо хотіла їсти й не могла втерпіти.

А ще цілі вечори і ночі бахкав у твоїй, Міловице, хаті старий верстат, і викладалися з нього на земляний піл тяжкі сірі рядна. Пряла ти, Міловице, на верстаті рядна і тонке полотно, пряла собі й людям за гроші.

Якогось вечора пішла ти, Міловице, у село Китайгород на базар і повернулася аж над ранок, зате ж принесла у клуночку вутле поросятко. Впала ти, цілу ніч не спавши, стомлено на лавку, а поросятко кувікало собі у мішку. Вже Ганя розв’язала мішок і випустила паця в хату.

«Мамо, якесь воно дуже паршиве», – здивувалася.

«Нічого, дитино, як виглядимо, то й поправиться, – зітхнула ти, Міловице. – На краще грошей не хватило… Але ми дамо йому гарно їсти, то й виросте».

«Воно ж ледве дише».

«Не буде, Ганю, свиня рости, то й маленькою заріжемо».

Але як прийшла ти, Міловице, надвечір із колгоспу, то порося уже лежало дохле… Усю ніч ти над ним плакала, і знову цілісіньку ніч шурхотіла у твоїм верстаті пряжа, бо вдень працювала ти в колгоспі, а за роботу отримувала хліб.

Так ти, Міловице, і жила сама з дітьми.

Ганя твоя, Міловице,