Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

. — Він великий хвалько. — Труді нишпорила рукою в Ніковій 'Кишені.— Але ти не вбивай його. Матимеш багато лиха.

— Отак і вб'ю, — повторив Нік.

Едді Джілбі лежав на землі, і груди його були геть розтрощені пострілом. Нік гордовито наступив на нього ногою.

— Я здеру з нього скальп, — промовив він радісно.

— Не треба, — сказала Труді.— Це погано.

— Здеру скальп і пошлю його матері.

— Його мати померла, — сказала Труді.— Не вбивай його, Нікі. Не вбивай, ну задля мене.

— А коли здеру скальп, викину тіло собакам.

Біллі зовсім занепав духом.

— Хай добре стережеться, — мовив він похмуро.

— І вони роздеруть його на шматки, — сказав Нік, потішений цим видовищем.

Потім, здерши скальп з того покруча й відступника і незворушно спостерігаючи, як собаки шматують його тіло, він раптом беркицьнув назад до стовбура дерева — Труді повалила його, душила й кричала:

— Не вбивай його! Не вбивай! Не вбивай! Не треба! Не треба! Нікі! Нікі! Нікі!

— Та що з тобою таке?

— Не вбивай його!

— Я мушу його вбити.

— Він просто хвалько.

— Ну гаразд, — сказав Нік. — Я не буду його вбивати, — тільки щоб він і близько не підходив до нашого дому. Пусти мене.

— От і добре, — мовила Труді.— А тепер хочеш іще? Мені саме хочеться.

— Тільки нехай Біллі десь піде.

Нік убив Едді Джілбі, потім подарував йому життя і тепер знову відчув приплив чоловічої сили.

— Іди, Біллі. Ти весь час коло нас крутишся. Іди собі.

— Сучий ти син, — сказав Біллі.— Мені це набридло. Чого ми сюди ходимо? Полювати чи навіщо?

— Можеш узяти рушницю. Ще є один набій.

— Гаразд. Я таки поцілю ту велику чорну.

— Я тобі гукну.

Минуло вже чимало часу по всьому, а Біллі не повертався.

— Як ти думаєш, буде в нас дитина?

Труді, радісно усміхаючись, стулила смугляві ноги й пригорнулася до Ніка. Нік почував себе так, немов частина його єства відлетіла десь ген далеко.

— Певно, ні,— відказав він.

— Чом ні? Скільки завгодно може бути.

Вони почули, як вистрелив Біллі.

— Цікаво, чи влучив.

— А мені байдуже, — мовила Труді.

З-за дерев вийшов Біллі. Рушниця була в нього на плечі, і він ніс чорну білку, тримаючи її за передні лапи.

— Гляньте, — сказав він. — Більша за кішку… Ви вже?..

— Де ти її підстрелив?

— Отам, далі. Побачив, як стрибала.

— Час додому, — сказав Нік.

— Ні,— заперечила Труді.

— Мені треба вернутися до вечері.

— Ну гаразд.

— Завтра підемо полювати?

— Підемо.

— Білку, як хочеш, забери собі.

— Гаразд.

— Після вечері вийдеш?

— Ні.

— Як тобі?

— Добре.

— Ну гаразд.

— Поцілуй мене, — сказала Труді.

Тепер, їдучи машиною в надвечірніх сутінках, Нік уже не думав про батька. Кінець дня ніколи не навіював думок про нього. Кінець дня завжди належав тільки Нікові, і цієї пори йому бувало хороше лише на самоті. Батько вертався до нього пізньої осені або ж напровесні, коли на луках з'являлися бекаси, чи коли він бачив кукурудзу в копах, чи був коло якогось озера, чи ‘зустрічав десь запряжену конем легку коляску, чи то бачив або чув диких гусей, або ж чатував у засідці на качок, пригадуючи, як одного разу крізь снігову куряву шугнув додолу орел і кинув-( ся на обтягнутого брезентом вабця, і як він бив крильми, намагаючись злетіти, не в змозі видобути застряглі в брезенті пазурі. Батько раптом з'являвся біля нього у занедбаних садках, на свіжій ріллі, серед чагарів, на невеликих узгірках, або коли він ступав по сухій траві, щоразу як рубав дрова, носив воду, біля млинів, сидрових пресів і завжди коло вогнищ. Місця, де він жив, були вже не ті, що їх знав батько. Відколи Ні-Кові минуло п'ятнадцять, він більше не мав з батьком нічого спільного.

На морозі батькова борода припадала інеєм, а в гарячі дні Ьін дуже пітнів. Йому подобалось працювати в спеку на фермі, -бо ніхто його до того не приневолював і він любив фізичну працю, а Нік не любив її. Нік любив батька, але не зносив його запаху, і одного разу, коли йому довелося надягти на себе білизну, що стала батькові замала, його аж занудило, і він зняв ту білизну й сховав під камінням у річечці, а вдома сказав, що загубив. Перед тим, коли батько звелів йому надягти білизну, він пояснив, у чому річ, але батько сказав, що її добре випрано. Воно й справді було так. Нік попросив батька понюхати білизну, той сердито нюхнув і сказав, що вона чиста й свіжа. А коли Нік, повернувшись додому без білизни, сказав, що загубив її, його відшмагали за брехню.

Потім він причаївся у дровітні проти розчинених дверей, звівши курок зарядженої рушниці, дивився на батька, що сидів на веранді й читав газету, і думав: «Ось пальну зараз — і все. Пальну — і вб'ю його». Та зрештою гнів його помалу минув, і тільки трохи гидко було, що рушниця та — батьків дарунок. І він подався до індіанського стійбища, сам-один поночі, щоб позбутися того запаху. З усієї родини лише одна сестра «мала запах, який йому подобався. Усіх інших він як міг уникав. Це відчуття трохи пригасло, коли він почав курити. Та й добре. Такий нюх годився б мисливському собаці, а людині він був ні до чого.

— Тату, а як ти ходив полювати з індіанцями, коли був маленький?

— Та що ж тут казати…

Нік аж здригнувся від несподіванки. Він і не бачив, що син уже не спить. Тільки тепер помітив, що той сидить поряд. Йому здавалося, що він їде сам, аж ось коло нього син. Цікаво, чи давно він прокинувся…

— Ми цілими днями полювали на чорних білок, — сказав він. — Батько давав мені лише по три набої на день. Казав, що так з мене буде справжній мисливець. Нема чого стріляти аби стріляти. Я ходив у ліс з одним хлопцем, Біллі Джілбі, та його сестрою, Труді. Так ми полювали мало не кожного дня ціле літо.

— Дивні імена, як на індіанців.

— Еге ж, дивні,— погодився Нік.

— Ну, а які вони, самі були?

. — Вони були оджибвеї,— сказав Нік. — Дуже гарні індіанці.

— Ну, а як тобі з ними було?

— Це важко розказати, — відповів Нік Адамс.

Хіба ж розкажеш, що так гарно, як з нею, першою, тобі ні з ким більше не було; хіба оповіси про ті округлі смугляві стегна, плаский живіт, маленькі тверді перса, руки, що так міцно обіймали, бистрий спраглий язик, імлисті очі, приємний смак рота, а потім