Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– Я-а?

– Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!

– Ну і цілуйся тоді зі своїм Славком, – вже не на жарт розсердився Митько.

– А ти цілуйся зі своїм Стеценком або з Мусюкіним, – кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.

– А ти чого стоїш? – вигукнув Митько. – Біжи доганяй!

Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і… став поруч, не знаючи, як і втішити.

Над майданчиком зависла неприємна тиша.

– Він Мусюкіним мене ніколи не взивав, – крикнув раптом Генка. – Молоток, Славко! – і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялись і навіть Славко посміхнувся.

– Та чого там…

– А й справді, хлопці, – мовила Ірина Василівна. – Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.

– Гаразд, – охолов Митько. – Хай іде… Буде з Сергієм у кущах сидіти.

– От і добре, – зраділа вожата. – А зараз, хоч до відбою ще година, лягаймо спати. Завтра підйом о п’ятій.

– Нас о четвертій розбудіть, – попросив Митько, і наш загін розійшовся.

– Ех, був би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст, – шепнув мені Митько, коли ми вже лягли.

Я, пам’ятаю, сказав: «Так», – хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. «Мабуть, цей Славко все-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, риболовля… І вночі він же першим напав на Генку, хоч боявся. А потім…» Але додумати до кінця я не встиг, бо почав засинати і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку… А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.

Військова гра

– Хлопці, вставайте! Сергію, Славко, – чую я голос Ірини Василівни, і вона легко термосить мене за плече. – Вставайте, група особливого призначення! Вже чверть на п’яту.

«Група особливого призначення – звучить!» – думаю я і скидаю ковдру.

– Ось сухий пайок, – каже вожата. – Успіху вам! – і виходить.

У светрах і курточках, – прохолодно-таки, – ми витюпуємо з росяного, веселого, аж дзвінкого, лісу до річки і на мить зупиняємось.

Річки немає. Там, де має бути вода, – самий туман. Він піднімається могутньою густою хвилею, огортає береговину, нас, застує протилежний берег, весь білий світ. І лише високо вгорі та хвиля слабне, рідшає, і верхівки трепетних молочних язиків, осяяні ще кволим червоним сонцем, і самі червоніють, пломеніють і… гаснуть, щезають.

– Ух, здорово! – шепоче за моєю спиною Славко, але я й сам бачу, як це здорово, як це гарно.

– Отак відбувається кругообіг води в природі, – повчально повідомляє Генка.

– Знаємо, професор! – одказує Митько. – Природознавство теж учили. Ходімо до плоту.

Ми виносимо по одній колоді з кущів, і Митько звичними рухами скріплює їх дротом. Готово! Генка із Славком сідають навпочіпки, а ми з Митьком – я довгою жердиною, а він саморобним веслом – упираємось у берег. Ще мить – і наш пліт уже пливе в суцільному тумані за течією.

– Хоч би не заблукати… – починає на своїх улюблених нотках Славко, але перехоплює красномовний Митьків погляд і затинається, не договорює до кінця.

– Тобі ще б радіопеленг, – все ж не стримуюсь я. Кілька помахів весла – і ми, підминаючи осоку, м’яко врізаємось у берег. Швидко вискакуємо на тверде. Тільки Славко ступнув у воду і скривився: «Холодно!» – але годі було від нього чогось іншого й сподіватись.

Розбираємо пліт, одну колоду лишаємо тут же, при воді, інші розносимо де прийдеться по березі: кидаємо в кущі, заносимо в гайок, притуляємо сторчма до стовбура, і вже ніхто у світі не здогадається, що кілька хвилин тому це були частини десантного судна.

– Ну, хлопці! – серйозно зиркає на нас Митько, і ми розуміємо, що хоче він сказати, чого чекає від нас, чого чекає від нас чотирьох увесь загін.

Чого б, здавалося, хвилюватись? Гра! Гра – і нічого більше. Ну, застукають тебе, зірвуть погончик, крикнуть «убитий!» – і одійди вбік, сядь на траву, відпочивай, дивися, чим гра закінчиться. А серце б’ється ще дужче, ти весь у полоні якогось страху – а що, як помітять, оточать?… І з тим страхом у грудях, принишклі, ми мовчки квапимось лісом у тил ворога. У ворожий тил!

– Ну, хлопці, – вже на лузі повторює Митько, – ось ваш чагарник, ось, Генко, твої копиці: залазь он хоча б у ту, що найближче. А я пішов. Щасливо!

– Щасливо! – відгукуємось ми і дивимось, як віддаляється фігурка нашого приятеля. Ось він уже пробіг ті двісті метрів, що відділяють нас од лісу. Раз, другий майнула його курточка поміж дерев і зникла.

Ми розгребли в копиці нору і, коли Генка заліз у неї, знову заклали сіном.

– Ну, як тобі, зручно? – запитав я.

– Ви ж глядіть, щоб не підпалили, – відповів придушено Генка. Щодо цієї витівки у нього були свої міркування.

Ми ж із Славком, дряпаючись об гілки, продерлися в густий чагарник і, нагорнувши торішньої трави, повлягалися на ній.

– Це ж іще, мабуть, ціла година до початку, – пробурмотів мій напарник. – Сиди тут…

– А ніхто тебе сюди не кликав, – відрізав я. – Сам напросився.

– Їсти хочеться, – не слухаючи мене, протягнув Славко. – Поїсти, чи що? Мабуть, треба перекусити. – І діловито почав розгортати пакунок із харчами.

– А Генка? – запитав я. – Він же голодний там.

– Генка ще звечора собі кишені напакував, – відказав, жуючи, Славко.

– А Митько?

– Митько? – кліпнув він очима. – Не знаю…

– Звичайно, хіба Митькові в голові твої бутерброди!

Я уявив собі Митька, який зараз сидить, мабуть, на якомусь кущику, чи то пак – дереві, приліпившись до стовбура, голодний і відчайдушний мій безкорисливий і найкращий друг, і шматок застряв мені в горлі.

Повним зневаги рухом я відклав бутерброд.

– Чого ти? – здивувався Славко.

– Не буду їсти! – рішуче мовив я. – Митько там голодний сидить, а ми…

– Ну тоді і я, – повагавшись, відповів Славко і з жалем поклав свій пайок поруч із моїм.

Вже не так сердито я поглянув на Славка, хоча, якщо розібратись, у чому ж він був винен?

А час, хоч і повільно, а спливав, і ось уже над лісом, над лугом, над річкою розлігся