Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

Михайла Свєтлова; одного разу, коли ще старий був живий і Степанов гостював у нього в селі, прийшов Симонов; читав свої фронтові вірші до півночі: «Я много жил в провинции, слезал на дальних станциях, что впереди раскинется, то позади останется», — чудові рядки; іноді в одній фразі закладено сюжет роману; от прислів'я Даля «життя прожита — не поле перейти» і у «Війні і мирі» можна простежити, і в «Гамлеті», і в повісті «Старий і море», і в «Климі Самгіні». А як дивовижно розповідав про свою майбутню книжку академік Олександр Олександрович Микулін?! З поголеною головою, схожий на римського патриція, він тоді ще жив у Коктебелі, сидів на величезній веранді свого маленького будинку і створював концепцію вічного здоров'я людського тіла.

Скільки ж мені ще треба написати, думав Степанов, дивлячись, як Кузані акуратно розкладає сторінки на ліжку; треба кидати все, втікати в село і йти по зустрічах; не можна забирати з собою інформацію; навіть короткі записи знадобляться нащадкам, бо життя зводило — спасибі йому за це — з такими людьми, які ввійшли у світову історію… Невеличкий, прудкий, мов ртуть, Жак Дюкло… Куньял у перші дні після квітневої революції в Лісабоні. Коменданте сандіністів Томас Борхс… Хо Ші Мін у роки американської агресії… А нещасна Ульріка Майнхоф, керівник «Червоної Армії дії»? Ідейний ворог за своєю суттю, а людина найніжнішої душі; хворобливо ненавиділа обивателів стомленого й одряхлілого світу… А Руді Дучке? Непоказний, поривчастий, бентежний, — останній раз Степанов зустрівся з ним у Бонні, за кілька днів до його дивної смерті, — а в кінці шістдесятих років його ім'я було відоме всій молоді Заходу, — бунтар проти міщанства й холодного жаху буржуазного істеблішменту… А Едвард Кеннеді? Жаклін? А сусід у селі Коля Дацун: «Послухай, Дмитре, допоможи, ради бога, налагодити листування з моїм родичем у Японії». — «Та хто ж у тебе там, Миколо? У полон хтось попав?» — «А бог його знає, тільки там паша рідня: недаремно ж японці свій автомобіль назвали «Дацун»; на честь нашого прізвища, чийого ж іще?» А принц Суфапононг, у вогкій печері під Самнеа в дні американських бомбардувань? Як чудово він говорив про поезію Жана Рішара Блока на своїй витонченій, журливій французькій?! А Марк Шагал?! Дивився на Степанова своїми трикутними, скорботними очима й тихо питав: «Хлопчику мій, ну то розкажи, як там у нас дома?! Я дуже хочу поїхати до себе у Вітебськ! Тільки от треба закінчити роботу»; ти ніколи не поїдеш у Вітебськ, з жахом подумав тоді Степанов, бо ніколи не зможеш закінчити роботу в цьому своєму невеликому будинку біля Канн, ти прикутий до самого себе, добрий Марку, як ти можеш розірвати себе; нікому цього не дано, художникові — тим паче…

— Ну, я готовий, — сказав Кузані. — Можеш слухати чи в тебе своє в голові?

— Слухаю, — відповів Степанов.

… Початок сценарію Кузані прочитав йому ще позавчора; в нових епізодах розповідалося, як сер Пітер Джонс обговорює зі своїми друзями з Пентагону думку Вайнбергера про доктрину «прихильного ставлення росіян до американського десанту, — в разі регіонального конфлікту, якщо космічні ударні сили буде обмежено, а то й зовсім заморожено; в університетах над цією темою працюють три групи професорів, концепція може виявитись переконливою, мене знайомили з прикидками, я замовив це дослідження і вкрай правим радянологам, і центристам, які дотримуються об'єктивних даних, і тим, хто симпатизує росіянам; з трьох позицій можна буде звести цілком пристойний документ; треба реанімувати наші відносини з Москвою й поступово привчати росіян до того, що ми — такі ж люди, як і вони, і не хочемо нічого, крім добра й свободи; воюють не народи, а уряди»; у стик Кузані поставив епізод, як цю позицію сера Пітера досліджують Дейвід Лі, штаб його ракетної корпорації і друзі з Центрального розвідувального управління: «Ідея старого — зовсім непогана, і вона матиме своїх прибічників; що ж, не тільки гордіїв вузол, а взагалі будь-який, заплутаний, треба рубати; дешевше купити новий канат, ніж витрачати час на розв'язування старих вузлів: дані про загрозливий ракетний потенціал росіян — ось що нам зараз конче необхідно; це гарантія перемоги над стариком; він тоді хопить облизня зі своїми бомбардувальниками».

— А далі, — сказав Кузані, — мені потрібен буде сюжет про людей ЦРУ, що працюють з агентурою в Росії. Так чи інакше, — немов вибачаючись, сказав він, — я мушу думати про масового глядача. Потрібен карколомний, чисто шпигунський сюжет, лише тоді глядачі проковтнуть мою основоположну ідею: безвихідь трагічної боротьби гігантів бізнесу; розумні, талановиті люди поступово втрачають почуття перспективи… Боротьба затягує, Дмитре, вона позбавляє людину кругозору, породжує зашореність, сліпу спрямованість до поставленої перед собою мсти…

— Тільки не пиши нової версії роману «Парк Горького», — всміхнувся Степанов. — Якщо хочеш, я пришлю тобі паші офіційні матеріали, фантазуй по них. Будь ласка, зривай їх ізсередини, не погоджуйся — твоє право, але дотримуйся фактів, не вигадуй того, чого ти не знаєш, — вийде лобода…

— Що?

— Це не перекладається, — Степанов знизав плечима. — Лайно, одним словом… Ложка дьогтю в бочці меду…

— Але в принципі тобі було цікаво, коли я читав?

— Дуже.

— Чому?

— Тому що це нова інформація… І ти ставишся з симпатією як до свого сера Пітера, так і до Дейвіда Лі, хоч не любиш їх…

— До цих — так, — погодився Кузані. — Але я терпіти не можу Сема Піма. Ця людина йшла по трупах. Він одержимий. Іноді мені здається, що в ньому прихована паранойя: так він вас ненавидить і боїться…

— Мабуть, все-таки спочатку боїться, а потім ненавидить?

— Ні, все саме так, як я сказав. Колись він чомусь зненавидів вас, а вже потім прийшов страх, який породив неймовірну активність — симптом паранойї, правда…

Степанов розповів Юджину кілька сюжетів, що спали йому на думку: справа Філатова, військовий, якого завербувало ЦРУ в Африці; Пеньковський; історія з Лісником…

— Ти все-таки нав'язуєш мені ваші версії, — посміхнувся Кузані, підводячись з ліжка. — Ти працюєш зі мною…

Степанов зразу ж пригадав Клауса Менарта; Кузані повторив його слова.

— Сьогодні писатимеш? — спитав він.

— Звичайно. Все одно на конференції відчувається якась млявість. Треба чекати головного результату, а це — найгірше; порятунок у роботі; замкнусь і почну диктувати…

— Тобі машина завтра потрібна? — спитав Степанов.

— Ні.

— А вона оплачена?

— Так. На тиждень.

— Можеш позичити?

Кузані витяг з кишені ключі, кинув Степанову:

— Документи в ящику, все застраховано, тільки бензину мало… Якщо в тебе зовсім погано з грішми, можу списати бензин за рахунок продюсера.

— Бензин я