Читати книгу - "Карибська таємниця"

— Я не можу цього зрозуміти, — сказав Тім. — Я більше не розумію Молі. Вона змінилася. Змінилася так, що я не можу її впізнати.

— Я так розумію, що їй сняться погані сни?

— Так. Вона часто на це нарікає.

— І відколи?

— О, я не знаю. Десь, я думаю, близько місяця — можливо, довше. Вона… ми… вважали, що це просто кошмари.

— Так, так, я розумію. Але наскільки серйознішим знаком є той факт, що вона нібито когось боїться. Вона розповідала про це вам?

— Так, розповідала. Вона сказала мені раз чи двічі, що хтось шпигує за нею.

— Так і сказала? Шпигує за нею?

— Атож, вона застосувала саме такий термін. Мовляв, це її вороги, і вони погналися за нею аж сюди.

— А вона мала ворогів, містере Кендел?

— Ні. Звичайно, не мала.

— З нею нічого не сталося в Англії, чогось такого, про що б ви знали ще до свого одруження?

— О ні, нічого подібного я не знав. Вона не дуже мирилася зі своєю родиною, але це все. Мати в неї досить ексцентрична жінка, жити з нею Молі було важко, але…

— А ви не помітили в її родині якихось ознак психічного розладу?

Тім імпульсивно розкрив рота, але відразу його й закрив. Він став совати пальцями авторучку, що лежала перед ним на столі.

Доктор сказав:

— Я повинен наголосити на тому факті, Тіме, що вам ліпше сказати мені, якщо вам відомо про такі ознаки.

— Здається, щось там трохи було. Проте нічого серйозного. Здається, вони мали тітку чи когось іншого, чия поведінка відхилялася від нормальної. Але то пусте. Я хочу сказати, що в кожній родині бувають такі відхилення.

— О так, так, справді бувають. Я не хочу лякати вас, але вони можуть свідчити про тенденцію втрачати самовладання або уявляти собі казна-що при кожному потрясінні.

— Насправді я небагато знаю, — сказав Тім. — Зрештою, люди не дуже полюбляють розповідати тобі свої сімейні історії, чи не так?

— Ні, звичайно. Але чи не мала вона раніше друга, чи не була з кимось заручена, з кимось, хто міг би потім погрожувати їй із ревнощів? Чогось подібного не було?

— Я не знаю. Не думаю. Молі справді була заручена з одним молодиком, перед тим як з'явився я. Її батьки були категорично проти, якщо не помиляюся, і вона прихилилася до того хлопця більше з почуття протесту, аніж із якоїсь іншої причини. — Він несподівано слабко всміхнувся. — Ви ж знаєте, як то буває, коли ти молодий. Якщо твій вибір засуджують, то ти тримаєшся за нього, хоч би про кого йшлося.

Доктор Ґрем посміхнувся.

— Такі випадки справді трапляються часто. Якщо твої діти обирають собі сумнівних друзів, то не варто протестувати й обурюватися. Зрештою, вони потім самі усвідомлять свою помилку. Той молодик, хоч би ким він був, не погрожував потім Молі?

— Ні, я певен, що не погрожував. Вона сказала б мені. Вона потім зрозуміла, що по-дурному й по-дитячому захопилася ним лише тому, що він мав таку погану славу.

— Так, так. Що ж, у цьому й справді, мабуть, не слід шукати нічого серйозного. Але є й інше. Схоже, ваша дружина страждає від того, що називає провалами пам'яті. То такі собі короткі фрагменти часу, протягом яких вона неспроможна контролювати свої дії. Ви про це знаєте, Тіме?

— Ні, — повільно проказав Тім. — Ні, не знаю. Вона ніколи мені про це не казала. Я помічав, — тепер пригадую, коли ви мені сказали, — що іноді вона здавалася геть неуважною і… — Він зробив паузу, міркуючи. — Атож, тепер мені зрозуміло. Я не міг збагнути, як вона іноді забуває про найпростіші речі, забуває навіть, чи ранок тепер, чи вечір. Мабуть, я просто вважав, що вона іноді буває неуважною.

— З усього цього, Тіме, можна зробити лише один висновок. Я наполегливо раджу показати вашу дружину фахівцеві.

Тім сердито почервонів.

— Ви маєте на увазі психіатра, звичайно?

— Я не радив би вам звертати таку увагу на ярлики. Це може бути не тільки психіатр, а й невролог, психолог, але хтось такий, хто спеціалізується на тому, що ми називаємо розладом нервової системи. Такий фахівець є в Кінгстоні. Не кажучи вже про Нью-Йорк. Існує щось таке, що спричиняє нервовий переляк у вашої дружини. Якась причина, про існування якої вона може навіть не підозрювати. Ви повинні з'ясувати, у чому її проблема, Тіме. І якнайскоріше.

Він плеснув молодика по плечу й підвівся.

— Поки що причин для особливої тривоги немає. Ваша дружина має добрих друзів, і ми не спускатимемо її з очей.

— А вона не… Вона не спробує зробити це знову?

— Я вважаю це дуже малоймовірним, — сказав доктор Ґрем.

— Але цілковитої переконаності у вас нема, — сказав Тім.

— Цілковитої переконаності ніколи бути не може, це одна з тих істин, які нам відкриває наша професія.

І він знову поклав руку Тімові на плече.

— Не переживайте надміру.

— Йому легко сказати, — пробурчав Тім, коли лікар вийшов у двері. — Не переживайте! А з чого я зроблений, як він думає?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

ДЖЕКСОН І КОСМЕТИКА

— Ви справді згодні, міс Марпл? — запитала Евелін Гілінґдон.

— Звичайно, моя люба, — сказала міс Марпл. — Дуже рада, що можу чимось допомогти. У моєму віці, знаєте, людина почуває себе нікому не потрібною у світі. А надто коли вона перебуває в такому місці, як це, і лише відпочиває, не маючи ніяких обов'язків. Тому я з великою радістю посиджу біля Молі. А ви можете їхати на свою екскурсію. Ви зібралися на мис Пелікан, так?

— Так — підтвердила Евелін. — І я, і Едвард любимо те місце. Мені ніколи не набридає милуватися, як пірнають птахи, ловлячи рибу. Тім тепер біля Молі. Але в нього багато справ, а залишати її саму-одну він не хоче.

— Він має цілковиту слушність, — сказала міс Марпл. — Я б теж, на його місці, її не покинула. Мало що може статися. Бо коли людина зробила таку спробу, то хіба можна бути певним, що вона більше її не вчинить? Гаразд, їдьте на свою прогулянку, моя люба.

Евелін пішла й приєдналася до невеличкого гурту людей, що чекали на неї. Там був її чоловік, Дайсони і троє або четверо інших людей. Міс Марпл переглянула свої плетільні знадоби, переконалася, що має із собою все, що їй треба, і пішла до бунгало Кенделів.

Коли вона