Читати книгу - "20 000 льє під водою"

відстані декількох кабельтових від берега острова Клермон-Тоннер. Я не йняв віри, що такі крихітні зодчі з власних тіл можуть утворювати гігантські об'єкти, і зблизька милувався вапняними цоколями, зануреними у морські глибини на триста метрів. Від яскравого світла наших електричних вогнів вони переливалися перламутровим блиском.

Консель був просто заворожений. Він поцікавився, скільки часу потрібно для утворення таких колосальних масивів і був надзвичайно здивований, коли я просвітив його таким науковим фактом: товщина коралових відкладень збільшується лише на одну восьму дюйма за сотню років.

— То для того, щоб звести такі стіни, знадобилося…

— Сто дев'яносто дві тисячі років, Конселю! — допоміг я порахувати. — Світ старий!

Коли «Наутилус» піднявся на поверхню океану, я міг побачити ледь виступаючий із води зарослий густим лісом острів Клермон-Тоннер. Морські шторми і бурі, вочевидь, запліднили вапняковий ґрунт острова. Зерно, принесене ураганом з сусіднього суходолу, впало на цей ґрунт, удобрений тлінними рештками морських риб, тварин та водоростей, і рясно зійшло. Хвилі викинули на острів кокосовий горіх, який дозрів на сусідньому березі. Зерна пустили коріння. Через роки виросли дерева. Дерева сповільнювали процес випаровування води. Утворився струмочок. На острові поступово розвинулася рослинність. Морська течія разом зі стовбурами дерев, вирваними з землі на сусідніх островах, занесла сюди різноманітні організми, черви і комахи. Черепахи почали відкладати тут свої яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревцях. Поволі тут запульсувало життя тваринного світу, а згодом з'явилася й перша людина, спокушена свіжістю зелені і плодючістю ґрунту. Так утворюються коралові острови — величні творіння мікроскопічних тварин.

Вечоріло. Клермон-Тоннер щез із поля зору, а «Наутилус» круто змінив свій курс. Минувши тропік Козерога під 135°, підводний човен повернув на захід-північний захід і пройшов усю зону між тропіками. Хоча промені тропічного сонця були пекучі, все ж ми не потерпали від спеки, бо на глибині від тридцяти до сорока метрів температура води не піднімалася вище дванадцяти градусів.

П'ятнадцятого грудня ми минули мальовничий архіпелаг Товариства і чарівний острів Таїті, який заслужено вважається перлиною Тихого океану, з західної сторони. Уранці за декілька миль я побачив високі вершини цього острова. У водах, які його омивали, ми виловили прекрасні екземпляри риб: тунців з білим м'ясом, альбакорів і риб, схожих на морських змій, — мурен.

«Наутилус» пройшов ще вісімсот миль. А коли ми проходили між архіпелагом Тонга-Табу, поблизу якого загинули, кожен у свій час, екіпажі «Арго», «Порт-о-Пренс» і «Дюк оф Портленд», і архіпелагом Мореплавців, де було вбито капітана Лангля, лаг «Наутилуса» показував, що від початку подорожі ми вже пройшли двадцять тисяч сімсот двадцять миль. Потім ми пройшли повз архіпелаг Фіджі, який простягається на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід, під 6 і 2°77′ південної широти і 174–179° західної довготи. Це група острівців, найбільшими з яких є Віті-Леву, Вануа-Леву і Кандюбон.

Декілька разів поспіль матроси «Наутилуса» закидали драгу[36] і піднімали з дна чудових устриць. Прислуховуючись до порад Сенеки, ми розкривали їх за столом і жадібно їли цей вишуканий морський делікатес. Устриці — це осілі двостулкові молюски з масивною черепашкою неправильної форми, які належать до виду, відомого як Ostrea lamellose. Бухта Вайлеа, вочевидь, була чималих розмірів, і якби не запеклі вороги устриць — морські зірки, що повзають за допомогою маленьких ніжок, і краби, які швидко бігають по дну і нещадно пожирають незліченну кількість молодих молюсків, — скупчення мушель призвело б до цілковитого обміління бухти, якщо врахувати, що кожна самка цих молюсків відкладає до двох мільйонів яєць. Хоча, якби до крабів і морських зірок приєднався наш друг Нед Ленд, то цей процес помітно б сповільнився. Гарпунер їв за трьох, і цього разу від розладу шлунку його врятувало лише те, що устриці — продукт, який легко засвоюється організмом і переїдання яким не загрожує нікому. І це факт, адже для того щоб організм людини отримав триста п'ятнадцять грамів азотистих речовин, необхідних для його живлення упродовж доби, необхідно з'їсти щонайменше шістнадцять дюжин цих двостулкових молюсків.

Двадцять п'ятого грудня «Наутилус» проходив повз острови архіпелагу, відкритого Кіросом у 1606 році, досліджуваного Буґенвілем у 1768 році і названого Куком у 1773 році Ново-Гебридським. До цієї групи входять і дев'ять великих островів, що простяглися на сто двадцять льє з північно-північного заходу на південно-південний схід, під 15–20° південної широти і 164–168° довготи. Опівдні ми проходили досить близько від острова Ору — густого лісового масиву увінчаного високим гірським шпилем.

У цей день християни святкували одне з найбільших церковних свят — Різдво. І мені здалося, що Нед Ленд засумував. За віросповіданням він ревний протестант, а свято Різдва Христового для всіх християн було сімейним, традиційним, його вшановували фанатично. А під водою храмів не зводять і улюблений ритуал обміну подарунками також тут здійснити було важко.

Капітан Немо не показувався вже добрий тиждень. І ось нарешті вранці 27 грудня він увійшов до вітальні так невимушено, ніби повернувся продовжити бесіду, яка відбулася хвилин п'ять тому. Я саме намагався відшукати на мапі місце, де проходив у той момент «Наутилус». Капітан здогадався, що саме мене цікавить, підійшов до мене і, вказавши точку на мапі, повідомив:

— Ванікоро.

Ця назва подіяла на мене магічно: адже так називається група островів, поблизу яких затонули кораблі Лаперуза. Я давно мріяв побачити ці острови.

— «Наутилус» тримає курс на Ванікоро? — перепитав я, зіскакуючи на ноги.

— Так, пане професоре, — просто підтвердив капітан.

— Невже я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали кораблетрощі «Бусоль» і «Астролябія»?

— Якщо забажаєте.

— А до Ванікоро ще далеко?

— Та ось він, Ванікоро!

Ми разом піднялися на палубу. Я уп'явся поглядом у небокрай.

На північному сході виднілися обриси двох островів, різних за величиною, але одного походження — вулканічного. Вони були оперезані кораловим рифом приблизно до сорока миль у діаметрі. Ми були поблизу острова Ванікоро, а точніше, при вході у маленьку гавань Вану, розташовану під 16°4′ південної широти і 164°32′ східної довготи. Здавалося, що острів потопає у зелені від берега і аж до гірських вершин, над якими вивищувалася їхня цариця Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів.

«Наутилус», увійшовши через вузьку протоку на територію, оточену кораловим бар'єром, опинився за лінією прибою, у гавані, глибина якої сягала п'ятдесяти, а подекуди й шістдесяти метрів. У затінку мангрів виднілися фігури острів'ян-дикунів, які з неабияким подивом спостерігали за нашим судном. Цікаво, що вони думали про неочікуваного гостя? Можливо, вони прийняли «Наутилус» за якесь китоподібне, невідому, а отже, небезпечну тварину?

Капітан Немо