Читати книгу - "Я, «Побєда» і Берлін"

люди після неї абсолютно не усвідомлювали того, що відбувалося. Кожен з них поводився так, як його попередник за тиждень до операції. Потім дані стиралися і пам'ять включалася знову через три дні після неї.

До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.

— Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати тобі слухавку.

Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.

— Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол. Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.

Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплівся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна — просто легкий осінній бриз.

— Альо, — Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.

— Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.

— Я не поїду звідси.

— Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Що ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.

— Тільки не мама, я такий, як ти, — він поклав слухавку на важіль і сів біля столу на підлогу.

Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди гонили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провідників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває потяг № 87 Мінськ — Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів майже десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусідніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові кульки в руках з надписом: «Час — це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:

— Вам допомогти?

— Ви маєте на увазі, кульок понести?

— Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, — назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на обличчі.

— Я — Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке враження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.

Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому ЇХ обох вже не буде.

ЛІРИКА

Бути маленьким

Сяду на вікно і подивлюся вниз,

Покличу своїх голубів і так, як колись,

Напишу і відправлю з ними довгого листа

До всіх і до нікого, і розкажу в ньому вам.

Намалюю на папері дракончиків злих

І буду з ними битися один на один.

І замок побудую собі з мокрого піска,

І тільки той не зрозуміє, хто давно вже так

                         не вміє, бо...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

Над нами, як не дивно, небо тільки одне,

Один раз всього жити хтось придумав дурне

Білет в один кінець нам заготований всім,

А було б дуже круто взяти і назад рванути,

                          Хоч то...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

 Вам з неба не видно

Розкидає нас в різні світа, боки,

Під фальшивий джаз ми танцюєм через роки,

Ангел скучно в такт пальцем б'є по піаніно,

Підкидає нам ролі з фільмів Тарантіно.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

Виставляли нас ніби свої в дошку,

Завалили тест на вшивість мозку,

Вже давно забув ангел в кухні крила

І від моїх бід в бар собі пішов на пиво.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

Велика стіна

А я живу і бачу цілий час то саме:

Стіни, а на стінах ціле місто живе.

Хмари там, дерева, тільки неба нема,

А час минає тихо, бо квадратна земля.

Велика стіна...

Стіна давно стоїть, а ми живемо, як сон.

Ті люди, що на стінах, випадають з вікон,

Ще трохи — і я піду жити сам на стіну,

Такого тут ніде ніколи я не знайду.

Велика стіна...

Відстань

То дуже смішно виглядає,

Коли ти втікаєш, причини не знаєш,

Сто раз на день мене кидаєш,

А потім вертаєшся,

Цілуєш свої папіроси,

З помади ставиш засоси.

Облизуєш сльози...

Відстань, я вб'ю тебе!

Ти тормознута.

Відстань, забудь мене!

Насиплю яду тобі в чай.

Ти так прикольно засинаєш,

Ніби когось обіймаєш,

А зранку тапочком кидаєш

І знов починаєш,

Руляєш по своїх подружках

Мені зняти стружку, їм плачеш на вушко...

В ліжку спав

Я опинився в морі з дикою землею разом.

На круглім клаптику пливу.

Пливу в далекі сни, над мною птахи шум дають,

Так схожий з писками людьми.

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас...

Я ноги мочу у воді, щоб змити бруд великої землі.

Вже зірки видно у воді,

А я пливу в далеку далечінь, не хочу бачити притулку.

Бо вже гортали всі мене.

Я загрібав руками рідину, так схожу на прісну воду,

Відчув так дивно — мало місця.

Я в теплій ванні з шумом був, я в ліжку спав,

Я спав...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас...

Нема...

А всюди море і вода...

І