Читати книгу - "Твори"

час, напевне… А потім?.. Чи не походила ота вірність, якої вона досі дотримувала, не будячи в ньому ніякого сумніву, з невиразного передчуття, що, покинувши його, Маріоля, від нудьги вона одного дня, після більш чи менш тривалого відпочинку, має його замінити, — не через захоплення, а втомившись від самотності, як вона з часом кинула б його, втомившись від пристрасті? Хіба ж не буває в житті, що коханця терпляче тримають назавяеди при собі тільки зі страху перед його наступником? До того ж ця заміна коханця здалася б нечистою такій жінці, як вона, — надто розумній, щоб піддатися забобонам вини й безчестя, але обдарованій чутливою моральною соромливістю, що оберігає її від справжнього бруду. Вона — світський філософ, а не доброчесна міщанка, вона не злякається таємного зв’язку, але С байдуже тіло здригнулося б від огиди на думку про багатьох коханців.

Він вернув їй волю… і що ж?.. Тепер вона, напевне, візьме собі іншого! І то графа фон Бернгауза. Маріоль був певен того і страждав тепер невимовно.

Чому він із нею порвав? Він покинув її, вірну, приязну й чарівну! Чому? Тому, що був брутальною тварюкою і не розумів кохання без почуттєвого потягу?

Чи справді це так? Атож… Але було й щось інше! Передусім він боявся страждання. Він утік від жалю, що його не люблять так, як він любить, утік від тої жорстокої незгоди між ними, від неоднаково ніжних поцілунків, утік від безнадійної, тяжкої недуги свого серця, недуги, що, може, ніколи вже не мине. Він злякався надмірних мук, він боявся зносити цілими роками смертельну муку, яку передчував протягом кількох місяців, а зазнавав усього кілька тижнів. Малосилий, як завжди, пін відступився перед цим болем, як усе своє життя відступався перед усякими труднощами.

Отже, він не здатний нічого зробити до кінця, не може кинутися в кохання, як би мав кинутися в якусь науку чи мистецтво; мабуть, не можна глибоко любити, не зазнаючи глибоких страждань.

Він до самого світанку перебирав усе ті самі думки, і вони гризли його, як собаки, потім він устав і пішов до річки.

Якийсь рибалка закидав сіть коло греблі. Вода вирувала під першими променями сонця, і коли чоловік витягав велику круглу сіть і розкладав її у човні, дрібна рибка тріпалася у вічках, як живе срібло.

Тепле вранішнє повітря, насичене бризками вод опаду, де вигравали хиткі веселки, заспокоювало Маріоля, і йому здавалося, що потік, пробігаючи коло його ніг, відносить разом зі своєю безупинною течією частину його туги.

Він подумав: «Усе-таки я добре вчинив: я б надто страждав!»

Він вернувся додому, взяв гамака, якого побачив у сінях, і прив'язав його між двома липами, лігши в нього й дивлячись на воду, намагався ні про що не думати.

Він пролежав так до сніданку, солодко занімівши, у блаженному спокої тіла, що переходив і на душу. Сніданок він розтягнув якомога довше, щоб скоротити день. Але його нервувало чекання: він виглядав пошту. Він телеграфував до Парижа й написав до Фонтенбло, щоб йому пересилали сюди листи. Він нічого не одержував, і його починало гнітити відчуття того, що його забуто. Чому? Він же не міг сподіватися нічого приємного, втішного й заспокійливого з маленької чорної сумки, що висіла при боці в листоноші, нічого, крім непотрібних запросин та нецікавих новин. Нащо ж тоді мріяти про ці невідомі листи, ніби в них таїться рятунок для його серця?

Чи не ховається в самій глибині його душі марна надія, що вона йому напише?

Він спитався в однієї із своїх старих служниць:

— О котрій годині приходить пошта?

— Опівдні, пане.

Якраз була дванадцята година. Він із зростаючою тривогою почав прислухатися до гомону надворі. Стук у вхідні двері змусив його підхопитися. Листоноша приніс тільки газети, й три нецікаві листи. Маріоль прочитав газети, перечитав їх ще. раз, знудився й вийшов з дому.

Що йому робити? Він вернувся до гамака і знов простяг-ся в ньому. Але за півгодини його охопила непереможна потреба піти кудись. До лісу? Так, ліс був чудовий, але самотність в ньому відчувалася ще глибше, ніж удома або в селі, бо там інколи чулися якісь відгомони життя. А та мовчазна самотність дерев і листя сповряла його смутком та жалем, топила його у власному горі. Він у думці знов зробив свою вчорашню довгу прогулянку і, пригадавши жваву маленьку служницю в отелі «Коро», сказав сам собі: «Ага! Піду туди й там пообідаю!» Ця думка сподобалась йому, все ж якесь заняття, спосіб виграти кілька годин, і він зараз же вирушив у дорогу.

Довга сільська вулиця тяглася просто долиною, між двома рядами білих низеньких хаток, укритих черепицею. Деякі з них стояли край дороги, інші — в глибині маленьких дворів, де цвів бузок, порпалися кури в теплому гною, а сходи з дерев’яними бильцями дерлися просто неба до дверей, пробитих у стінах. Селяни помалу порались перед своїми оселями. Мимо пройшла згорблена бабуся, в подертій кофті, з сивувато-жовтими, незважаючи на її вік, косами, бо селяни майже ніколи не мають справжньої сивини; її худі й вузлуваті ноги виглядали з-під вовняної спідниці, підіткнутої ззаду. Вона дивилася просто поперед себе безтямними очима, очима, що ніколи нічого не бачили, окрім кількох найпростіших речей, потрібних для її нужденного існування.

Друга, молодша, вішала білизну перед своїми дверима. Коли вона підводила руки, то піднімалася спідниця і видно ставало кощаві ноги в синіх панчохах — кістки без м’яса, а її стан і груди, плескуваті й широкі, свідчили про безформне тіло, певне, страшне з вигляду.

Маріоль подумав: «Жінки! Оце — жінки! Ото так жінки!»

Постать пані де Бюрн вималювалася в ньрго перед очима. Він бачив її, диво вишуканості й краси, ідеал людського тіла, кокетливу, вбрану, щоб тішити чоловічі погляди, і затремтів від тривоги за непоправну втрату.

І він подався швидше, щоб розважити своє серце й думку. Коли увійшов до аг елю, маленька служниця зразу впізнала його і приязно привіталася:

— Добридень, пане.

— Добридень, панночко.

— Хочете чогось випити?

— Вип’ю для почину, а потім я тут пообідаю.

Вони обміркували, чого йому спершу випити і чого з’їсти потім. Він радився з нею, щоб змусити її розбалакатись, бо йому подобалася її жвава паризька говірка, мова її була така сама вільна, як і рухи.

Слухаючи її, він думав: «Яка мила ця дівчинка! Мені здається, з цього зернятка може вирости кокетка».

Він запитав її:

— Ви парижанка?

— Так, пане.

— Ви вже тут давно?

— Два тижні, пане.

— Вам тут