Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Росіяни провокували Волоха і боротьбистів, між гайдамаками розповсюджували вісті про велику кількість грошей, що були забрані в Любарі, а потім пропали у приватних кишенях. Говорили, що все золото забрав Волох для себе та для Ревкому, а для гайдамаків залишилася сама мідь та ще трохи срібла. Вони рішуче прибирали всю владу до російських рук. Волох та борогьбисти пручалися, але з того нічого не вийшло.

Тим часом обдурені гайдамаки побачили, що ніякої Соціалістичної Радянської Української Республіки нема. Поодинокі й гуртками «українське червоне військо» почало перебігати до нас. Так утекла вся «червона» кіннота під командою п. Легіня і приєдналася ло Запорізької ливізії. У зв'язку зі всім, а особливо в зв'язку з провокаційною працею росіян, настрій серед гайдамаків був надзвичайно напруженим. Гайдамаки збиралися побити Волоха і Ревком Правобережжя, а потім прийти з каяттям до нашої армії.

Переконавшись у неможливості створення Української армії за допомогою росіян, відчуваючи загрозу бути знищеними своїм же «червоним військом», боротьбисти і Волох вирішили ліквідувати «військо2 і припинити утворення Соціалістичної Української республіки.

Пештки гайдамаків насильно влито в Сорок четверту і Шістдесяту дивізії. Ревком Правобережжя тихо вмер. Волох був «помилуваний2 росіянами і навіть одержав призначення організатора читалень для робітників і селян, але за відсутністю українських книжок змушений був розповсюджувати російську агітаційну літературу серед українського населення. Ті українські книжки, що були видруковані в часи української влади, росіяни понищили в «золоту добу» як контрреволюцію.

Ціла волохівщина відбилася на долі боротьбистів. Деякі члени партії на чолі з Шумським, Полозовим, Елланським та іншими «лідерами» стали ренегатами, а вслід за тим «урядовими особами» Росії, а інші колишні боротьбисти змушені були перейти на нелегальний стан. Партія лівих угодовців умерла.

З моменту «помилування» росіянами Волоха остаточно закінчив своє існування і «отаманський тріумвірат». Данченко, боячись такого «випадку», як з Божком, залишився в районі м. Янушполя і не відомо, де зник укупі з Волинською революційною радою. Волох працює за шматок хліба[19].

Партія боротьбистів, як і всяка угодова партія, розклала український національний табір. Порвавши з угодовцями, вона могла би стати на певний час осередком революційних сил, що працювали в Україні. Але для того у «лідерів» не було ні рішучості, ні бажання. По слизькому шляху угоди вони докотилися до російської комуністичної партії, в члени котрої і перейшли. Послідовні угодовці неминуче покінчать ренегатством. Це трапилося і з «лідерами» боротьбистів.

Досвід волоховщини і кінець боротьбистів є однією з лекцій життя, котра вчить, що, по-перше, у таборі національних ворогів раз у раз можна знайти союзників, але ніколи приятелів, бо їх там нема. Такі союзники охоче допоможуть руйнувати власну державу, а ніколи не допоможуть будувати, бо вона для них шкідлива, по-друге, раз у раз треба йти на допомогу руїнницьким елементам ворожої нації в їхній боротьбі проти своїх соціальних ворогів, а ніколи не приймати такої допомоги для себе, і, по- третє, хто в боротьбі проти своїх соціальних ворогів базується на елементах ворожої нації, той неминуче закінчує в кращому випадку політичною смертю, у гіршому — ренегатством.

Розділ ІV

Ще одна делегація до росіян. Революційний Комітет Української Галицької Армії. Оцінка з боку наддніпрянців факту визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади. Перші кроки з боку росіян до знищення Української Галицької Армії.

Обпікшись на союзі з денікіним, галичани все ж таки не втратили надії, що їм пощастить знайти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України і допоможуть у боротьбі проти поляків. Галичани мали менше досвіду стосовно Росії, ніж ми. Пізніше й вони переконалися, що наддніпрянці мали рацію в своїх непримиренних позиціях. Але сталося це тільки тоді, коли Українська Галицька Армія знов опинилася майже оточеною, на цей раз уже червоними росіянами.

Непереможна віра в силу різних переговорів і паперових договорів, що неподільно панувала серед галичан, примусила нас піти на компроміс і згодитися вислати делегацію до червоних росіян. 27 грудня 1919 року від'їхала з Вінниці спільна делегація від обох українських армій в складі двох осіб — сотник Петрика (галичанин) і чотаря Веремієнка (наддніпрянець).

Вислання делегації не вплинуло на хід подій. Червоні росіяни, не звертаючи ніякогісінької уваги на всі наші делегації[20] посувалися на південь у райони, звільнені нами від Добровольчої Армії. Правда, вони з нашими делегаціями говорили. Але як говорили! Бодай ніколи пригноблені нації не діждали посилати делегації до своїх гнобителів. Говорили так, як говорив би хам в одежі джентльмена зі своїм рабом, а в той час ні на одну хвилину не зупиняв своїх заходів для знищення нас.

Наддніпрянська Армія теж не надавала значення переговорам з росіянами. Ми продовжували працю, покладаючись тільки на свої сили. Зате галичани вірили, їм не хотілося кидати районів, де лежали по шпиталях тисячі хворих на тиф стрільців та старшин. Їм так хотілося не рухатися з місця, що починали вірити в умови переговорів і щирість хоч би і яких обіцянок. А червоні росіяни обіцяли і обіцяли. Та не всяка віра рятує. Росіяни великі пани обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок.

Не бажаючи розпочинати бійку з червоними росіянами, Начальна Команда Української Галицької армії залишила вінницю і від'їхала на південь. 30–31 грудня 1919 року галицькі частини вийшли з Вінниці, а 1 січня 1920 року там же у вінниці організувався Революційний Комітет Української Галицької Армії. Хто входив до складу, не відомо, бо не довелося бачити ні однієї відозви чи наказу, підписаних прізвищами членів комітету.

Найперше Революційний Комітет Української Галицької Армії творив «єдиний революційний фронт» з росіянами і, не чекаючи довго, підписав договір з Революційним Комітетом Поділля І (комітет російський) про перехід Української Галицької Армії на сторону Червоної Російської Армії. Залишається невиясненим, чому Революційний Комітет Української Галицької Армії підписував договір з російським комітетом Поділля, а не з уповноваженими представниками Російського політичного центру. Цей договір був визнаний пізніше майже цілою Українською Галицькою Армією.

Свої найближчі цілі Революційний Комітет Української Гадицької Армії оголосив у відозві «До галицьких стрільців і старший» Зміст відозви[21]такий: «Надійшла хвиля відповіді Денікінові иа київську зраду, шляхті на десятки тисяч інтернованих галицьких українців і плани супроти українського народу та державам Антанти за торг нашою кров'ю, почуваннями та землею. У Вінниці постав Ревком Української Галицької Армії, який поставив своїм завданням