Читати книгу - "Степовий пірат"

У четвер свідчення дає Якуб Яґодзінський, приятель Махна ще з часів Бутирки. У судових протоколах ми не знайдемо нічого, крім того, що свідок дає Махнові прихильну оцінку. Дещо більше світла може кинути на цю постать пізніше висловлювання Галини. Давні знайомі зустрілись на будівниц-тві — там працювали в’язні, утримувані в Стшалкові. Яґодзінський уже кілька років мешкав у Польщі і на будівельний майданчик приїхав у справах. Він обіцяв Махнові допомогу в звільненні. На думку Галини, саме Яґодзінський звів Махна з невідомим махновцям Адольфом Красновольським. Останній мав стати посередником у контактах із радянським посольством. Кузьменко стверджувала, що Махно домагався винятково амністії і не планував жодного повстання. Процес вона вважала спільною інтриґою радянської та польської влади, які хотіли позбутись небезпечного революціонера. Яґодзіньський, як вона вважала, був невинуватий і також став жертвою провокації Красновольского.

Особливо цікавим обіцяє бути п’ятничне засідання. Цього дня очікується виступ графологів, які мають представити експертизу знайдених листів. Панує загальне переконання, що вона матиме неабияке значення для остаточного вироку. На думку графологів Антонія Лоренца і Генрика Квєцінського, певні характерні риси дозволяють підозрювати, що один із листів був написаний Галиною Кузьменко. Однак можливість приписування авторства решти Махнові чи його дружині викликає сумніви. Натомість майже з цілковитою впевненістю графологи стверджують, що підписи Махна на кореспонденції поставлені не його рукою. Судовий експерт оцінює шифр, який використовувався в листах, як дуже простий. Він зазначає, що радянські шифри зазвичай є набагато складнішими.

Наприкінці дня заслуховують ще свідка Карашкевіча, який перебував у районі дій махновців між серпнем 1919 і березнем 1920 рр. Усі очікують на описи кривавої різанини, пограбувань і насильства. Заслухані раніше свідки говорили винятково про банду, «яка вбивала, грабувала й знущалася переважно з інтеліґенції, вирізала жінкам груди». Тим часом Карашкевіч свідчить, що отаман «ніколи бандитом не був, українська публіцистика вважала Махна людиною ідеї». На запитання обвинувача, яким було ставлення селян до Махна, Карашкевіч переконано відповідає: «Його любили». (У п’ятницю нарешті оголошують вирок у справі поручника Баґінського й підпоручника Вєчоркевіча. Офіцерів визнають винними в інкримінованих їм діях і засуджують до смертної кари через розстріл).

На суботу заплановані останні промови. Махно визнає, що перетнув польський кордон, сподіваючись на «гостинність братнього слов’янського народу». Акт обвинувачення — це, на його думку, «велика історична помилка», яку, він впевнений, все ж буде виправлено. Прокурор Вассерберґер виголошує «стислу і сильну промову». Наче мимохідь він зауважує, що це «найцікавіша справа з-поміж усіх політичних справ, які розглядались у наших судах». Після нього слово беруть двоє захисників. Адвокат Францішек Пасхальський визнає, що Махно дійсно вступав у ситуативні союзи з більшовиками, але «такими були вимоги моменту». Захисник нагадує, що навіть відомий своїми національно-демократичними поглядами генерал Галлер уклав із комуністами угоду проти німців. Перебування Махна на лаві підсудних він розцінює як наслідок «гри сусідньої держави». Другий адвокат додає, що злочини, скоєні на Україні, занадто легко, безкарно й зазвичай несправедливо приписують махновцям.

Хоча вже пізно, суддя Ґжибовський приймає рішення не затягувати справу до понеділка. Вирок оголошують о 22.20 у суботу: всіх обвинувачених визнають невинними. Публіка приймає рішення суду з задоволенням, обвинувачені — з радістю й недовірою. Багато глядачів наближаються до їхньої лави й по черзі тиснуть руку Махнові, Кузьменко, Хмарі й Домашенкові. Батько ставить автографи в пам’ятних альбомах, які йому передають із зали. Преса швидко втрачає інтерес до отамана. Репортери рубрик «Із зали суду» переносять свою увагу на процес Адольфа Кубліка, який убив ломом Болєслава Скурчинського, що затримав орендну плату.

Невдовзі четвірка недавніх обвинувачених залишає в’язницю, але польська поліція не спускає з них очей. Влада переконана, що Батькові вдалося щасливо уникнути заслуженого покарання. Махно, Кузьменко й мала Олена, яку батько називає Люсею, отримують розпорядження оселитися в Торуні, в готелі для інтернованих.

Загалом справа — попри висновки експертів і допити понад тридцятьох свідків — залишається незрозумілою. Скидається на те, що Махна намагалися скомпрометувати. Але кому це могло бути потрібно? І з якої причини? Галина підозрювала, що махновці стали жертвою радянсько-польської змови. Інтриґа нібито мала стати приводом для передачі Махна совєтам. Ця гіпотеза однак містить принципово слабкий пункт: поляки не видали б людину, звинувачену в антидержавній змові, її ініціаторам.

Якщо за ниточки тягнули саме совєти, чому операцію проведено так бездарно? Чому першу скрипку в ній грав недоумкуватий Красновольський, а листи були зашифровані по-дитячому простим способом? Можливо, совєтам йшлося не про засудження Махна, а лише про те, щоб він утратив довіру в очах польської влади. Навіщо? Поляки охоче викори-стовували досвід утікачів із Радянського Союзу. Махно зі своєю харизмою й усе ще живою легендою був би дуже цінним здобутком. Хтозна, може, росіяни побоювались, що Батько на службі Речі Посполитій посприяв би дестабілізації радянської України? Не виключено, що поляки справді розраховували на таку співпрацю.

Для поляків цінність мав винятково Махно, який би з ни-ми співпрацював. Легендарний селянський ватажок і запеклий ворог більшовиків. Невловимий конспіратор, що досконало знав слабкі місця радянського апарату. Експерт із партизанської війни. Але Махно-бунтівник, який відмовляється від співпраці і є ворогом будь-якої влади, був небезпечним. Молода польська держава не могла собі дозволити розкіш іґнорування його присутності на своїй території. Відомий революціонер без заняття й копійки за душею міг бути легко завербований ворожими розвідками. Поляки мали приводи для занепокоєння, а отже, й зацікавленість у тому, щоби швидко, нехай і дещо грубо, позбутися Махна. Вистачило дати йому зрозуміти, що в Речі Посполитій він не отримає притулку. Натякнути, що наступного разу він так легко не виплутається. Якщо саме в цьому полягав задум польської влади, то завдання було виконано на відмінно.

Махно в еміґрації. Пригнічений, хворий, передчасно постарілий чоловік, що намагається звести кінці з кінцями. Родинні клопоти, страхітлива бідність, самотність. У цій картині немає нічого героїчного. Мабуть, саме тому в біографіях останні десять років його життя